Читати книгу - "Українські традиції"

Но і еще срітоша нас злобниї духи посліднєго митарства, єже єсть немилосердія і жестокосердія. Жестокі же бяху істязателі тії, і князь їх лют, зряшеся же сух і унил от ярості дишяй огнем немилосердія. Тамо без милості іспитуються душі немилосердних…

…Но ми благодатію Христовою і то митарство пройдохом безбідно, помогшим мі всюду молитвам преподобного Василія, даровавшего от своїх добрих діл много на моє іскупленіє.

Таже к самим вратам небесним з радостію приближихомся, горких митарств ізбивше. Бяху же врата небесная яко кристал пресвітел, і сіяніє зряшеся неізреченноє, і юноші в них стояху сонцеобразни, іже видівши мя руками ангельськими водиму, веселія ісполнишася, радующеся о мні, яко Божиїм милосердієм покриваєма, ізбих от митарств воздушних. Любезно убо нас срітше, ведоша внутрь. «Что же тамо видіх і что слишах, о чадо Григоріє! – глаголет преподобная Феодора. – Ність возможно ісповісти подробну. Видіх-бо, єже око чоловічеськоє не виді, і слишах, єже ухо нікогда же слиша, ні на серце кому от живущих на землі взидоша та благая. Приведена же біх пред престол Божий, неприступний слави обстоімий херувімами, серафімами і множеством вой небесних, неізреченними пісньми всегда славящих Бога. І, падши, поклонихся невидимому і недовідомому Божеству…»

…Водима убо біх всюду, і видіх прекрасная селенія і обителі многи, любящим Бога уготованния, преісполненния слави і благодаті. Показоваху же мі водящиї мя особно обителі апостольськія, особно пророчеськія, особно мученичеськія, особно святительскія і коєгождо чина святих особни обителі. Каяждо же обитель красоти бе неізреченния в широту і долготу, рекла би, яко Царю-граду подобна, но несравненно краснійша, многі пресвітлі палати нерукотворенни імущая. Всюду же во обителєх тих слишашеся глас радості і веселія духовного і зряхуся лиця празнующих. Всі же, видівше мя, радовахуся о моем спасенії, срітаху же і лобизаху, хваляще Господа, ізбавльшого мя от сітей вражиїх…

Багато літ народ наш руський жив, бавлячись нескінченними війнами між собою, жив, жодного ладу і ніякого старшого над собою не маючи. Тільки коли на війну виходили, вибирали поміж себе одного мужа смілого й мудрого і чинили його старшим у себе, поки та війна тривала. А потім почалися межи ними заздрості, ненависті, й мали від того поміж собою великі і безконечні війни, в яких багато їх загинуло, а народ зменшився. А крім того, постав на них народ сусідній (або газари), котрі, звитяживши їх сильно, покорили. А як Господь Бог схотів ласку свою святу нашій землі явити, дав спокій, і обрали собі князя, щоб нами владарював, судив за кривди і від навколишніх ворогів боронив. І попросили собі від землі варязької (а вони називалися прусси) великого князя Рюрика, який прийшов до них на велике князівство, а з ним два брати – Синеус і Трувор – з усім родом своїм та людом немалим. І від цих варягів чи пруссів наш народ спершу пруссами, потім русами, а врешті, Руссю названо, а перед цим слов'янами називали. А інші розповідають, що народ наш був дуже великий і мужній і по всій землі розсіявся і від розсіяння Росією названий, а інші кажуть, що від волосся русого, а ще інші – що від князя Рюрика Руссю названо. Від князя отож Рюрика почалося велике князівство Руське, той усілякі порядки пристойні й ліпші звичаї встановив. Через декілька років брати його померли, невдовзі й сам князь Рюрик помер, залишивши одного малого сина Ігоря, якого з князівством Руським віддав Олегові, родичу своєму. Цей Олег, владарюючи у вельми великій державі, мав війни з навколишніми землями і вельми багато їх підкорив Руському князівству, між ними й Царгород, так що і греки мусили данину давати.

Від цього кореня варязького в селі Вибут, що недалеко великого міста Пскова, народилася свята велика княгиня Ольга, хоч і не княжого роду була, однак знатного, бо Трувор братом Рюрика був. Мала обличчя гарне і мудріша всіх дівчат варязьких та руських; отже, не було їй рівної, а до того чистоту вельми любила, хоч і закону не знала. Коли Ігор, Рюриковий син, бувши молодий, у Псковській державі забавлявся полюванням, трапилося йому за рікою лов побачити, але не міг ріки перейти. Побачив, що хтось на човні пливе, і попросив, щоб його за річку перевезли, а вона, як князя, послухалась. А коли побачив Ігор, що це не юнак, а дівчина в нього перевізником, та ще й на обличчя вельми гарна ота Ольга, зараз же, бо молодий був, блудною похіттю запалився від самого тільки погляду і почав до неї слова невстидливії мовити. А вона, збагнувши, яку лиху похіть мав, про чистоту свою подумавши, його мову припинила своєю мовою, як мудра мудрого, кажучи:

– Чому, княже, тривожишся? Зрозуміла-бо зі слів твоїх, що хочеш з мене насміятися, чого упаси боже! Але прошу тебе, послухай мене, відкинь від себе лиху похіть, бо потім будеш і сам того соромитися. Згадай, що ти князь, а князеві треба бути як світильнику – бо як же можеш інших судити, коли сам зло чиниш? А ще й те знай, що нас тут тільки двоє, тому не можеш ти насильство вчинити, бо ліпше волію чистою втонути, та й ти зі мною мусиш, ніж чистоту свого дівоцтва стратити.

Такі і більше того слова говорила блаженна Ольга Ігореві. Князь же, чуючи такі мудрі слова, засоромився, мовчки переїхав річку, а згодом від'їхав до Києва.

Такий добрий був початок блаженної Ольги, яка ще не знала ані Бога, ані заповідей його не