Читати книгу - "Повернутися дощем"

«Напевно, втратила до мене інтерес, — подумав він. — І взагалі, я нікому не потрібен, про мене забули і Мона, і Злий…»

Його погляд зупинився на зеленокрилому жучку, який повільно повзав по його автомату. Незабаром і жучок перетворився на суцільну пляму. Геннадій сперся на лікті, щоб оглянути поранену ногу. На темно-червоному згустку — кілька великих огидних мух. Геннадій потягнувся рукою до палиці, щоб прогнати їх, та йому запаморочилося. Він упав навзнаки, і перед очима замиготіли плями. Одна з них, біло-сіра, схожа на людську постать, хиталася, наближаючись.

«Смерть», — майнула думка і він прохрипів:

— Геть звідси, клята! Не дочекаєшся!

Та вона не послухалась.

— Сєвєр, друже, ти мене чуєш?

— Геть, не називай мене так!

Рятівні краплі води оросили його губи, потрапили до рота, і він жадібно ковтнув. Геннадій похапцем пив воду і не міг втамувати спрагу.

— Ось так краще. Як ти? — почув він знайомий голос.

Це говорила не Смерть. А хто тоді? Як зрозуміти, чиє обличчя хитається перед ним і ніяк не зможе стати чітким зображенням.

— Ти хто?

— Друже, ти мене не впізнаєш?

Чиїсь руки приклали до його чола щось прохолодно-приємне, і Геннадій збагнув.

— Злий? — спитав хрипко.

— Нарешті! Ну ти даєш, Сєвєр! Я вже думав, що спізнився!

— Так і є! Чортяка, Злий!

Геник подивився на людину, що над ним схилилася. Сумнівів не лишалося: це був Злий! Він допоміг Гені сісти, сам вмостився поруч, обнявши його за плечі.

— Я вже втратив віру, що ти повернешся, — зізнався Геннадій.

— Дурний, який ти дурний! Як я міг тебе полишити? А… Малий?

— Там, — вказав Геннадій на могильний горбок. — Вибач. Не вберіг.

Геннадій не стримався, сховав обличчя на плечі побратима, і його тіло здригнулося від плачу. Злий, завжди незворушний, іноді цинічний і грубий, плакав разом із ним, не соромлячись сліз.

— Дякую тобі, — видавив Геннадій.

— Я ж сказав, що вас не залишу, — схлипуючи, відповів Злий. — Тепер усе буде добре.

— Як ти тут опинився? — упоравшись з емоціями, спитав Геник.

— Приїхала наша «швидка», — пояснив хлопець, — ополченці дозволили забрати поранених і вбитих, тож я одразу побіг сюди. Підводься, бо часу обмаль.

— А Малого?..

— Його також заберуть, я ж обіцяв за вами повернутися.

— Мені так шкода…

— Так, нам не вистачатиме його. Як тепер його батьки?

— Їх немає.

— Як?!

Поки Злий допомагав Генику зіп’ястися на ноги, він розповів про загибель Малого і його останнє зізнання.

— Бідолаха, — сказав Злий, змахнувши сльозу, — в останні свої хвилини шкодував за моїм броником. Ех, якби я раніше знав, що він сирота!

— Уже нічого не змінити. Ти був для нього не тільки кращим другом.

Злий потяг на собі Геннадія, але за кілька метрів зупинився відпочити.

— Щось я заслаб, — відхекувався.

— А Мона… де?

— У полоні. Ми вчора зібрали наших поранених.

— Багато?

— Встигли допомогти дев’ятьом. Мона навмисне відіслав мене подалі шукати поранених, — розповів Злий.

— Навіщо?

— Він знайшов «швидку» росіян і попросив лікарів надати допомогу нашим хлопцям, ті погодилися за умови, що Мона залишиться з ними. Сказав мені не висовуватися і не втручатися. Коли я повернувся з легкопораненим, його забрали їхні лікарі, і Мону теж. Скоріше за все, він у полоні. А вранці наш «Червоний хрест» отримав дозвіл забрати поранених.

— І з «зеленого коридору» теж?

— І з «коридору смерті» теж, — підтвердив Злий.

— Багато наших полягло?

— Тобі новини радіо чи від своїх?

— Від наших хлопців.

— Тоді за що купив, за те й продаю. «Коридором» пішло більше трьох тисяч наших, а дісталося своїх живими та пораненими лише п’ятсот. Щодо нашого Баті різні чутки. Він був тяжкопоранений, то одні кажуть, що росіяни взяли його в полон, інші