Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

— Жезуїньйо одержав анонімного листа.

— Хто б його міг написати?

Всі мовчки заглибились у роздуми. Мундіньйо, скориставшись з цього, тихо запитав Капітана:

— Ну, а як Кловіс Коста? Ви з ним розмовляли?

— Він не мав часу, писав про вбивство. Тому й затримався вихід газети. Ми домовились про зустріч у нього дома ввечері…

— Тоді мені пора…

— Так швидко? Хіба вас не цікавлять подальші подробиці?

— Я не тутешній, мій любий… — розсміявся експортер.

Така байдужість до гострої і цікавої новини викликала загальне здивування. Мундіньйо перетнув майдан і зустрівся з групою учениць монастирської школи, яких супроводжував вчитель Жозуе. При появі експортера очі Малвіни запалали, вона усміхнулася і обсмикнула сукню. Жозуе, щасливий з того, що нарешті опинився в товаристві Малвіни, привітав ще раз Мундіньйо з тим, що коледж одержав офіційний статус:

— Тепер Ільєус зобов'язаний вам і цим доброчинством…

— Та що ви, облиште! Все це було так просто… — Мундіньйо скидався на принца, що великодушно жалував дворянські титули, гроші, милості.

— А що ви думаєте, сеньйоре, про вбивство? — запитала Ірасема, запальна шатенка, про яку вже гомоніли, що вона надто довго кокетує зі своїми залицяльниками біля воріт будинку.

Малвіна подалась вперед, щоб почути відповідь Мундіньйо. Той розвів руками:

— Завжди стає сумно, коли довідуєшся про смерть красивої жінки. Особливо про таку жахливу смерть. Красиву жінку слід шанувати, як ікону.

— Але ж вона зраджувала чоловікові,— обурилась Селестіна, ще зовсім юна дівчина, але вже з переконаннями старої діви.

— Якщо вибирати між любов'ю і смертю, — я віддаю перевагу любові…

— Ви також пишете вірші? — усміхнулася Малвіна.

— Я? Ні, сеньйорито, мені бракує поетичного хисту. Ось наш учитель — поет.

— А мені здалося… Ваші слова так нагадували вірші…

— Чудові слова, — підтримав її Жозуе.

Мундіньйо вперше звернув увагу на Малвіну. Гарна дівчина. Вона не відводила від нього очей, глибоких і таємничих.

— Ви так кажете тому, що ви самотній, — багатозначно зауважила Селестіна.

— А ви, сеньйорито, хіба не самотні?

Всі розсміялися, Мундіньйо попрощався. Малвіна провела його замріяним поглядом. Ірасема кинула майже з викликом:

— Ох, цей уже сеньйор Мундіньйо… — І, дивлячись, як експортер віддаляється в напрямку домівки, додала: — А він гарний…

Арі Санто, що друкувався під псевдонімом Аріосто у відділі хроніки «Діаріо де Ільєус», службовець експортної фірми і голова товариства імені Руя Барбози, нахилився над столиком у барі і зашепотів:

— Вона була гола-голісінька…

— Зовсім?

— Невже зовсім? — тоном ласуна перепитав Капітан.

— Як мати народила… На ній були лише чорні панчохи.

— Чорні? — Ньо-Гало був здивований.

— Чорні панчохи! — Капітан прицмокнув язиком.

— Це розпуста… — осудливо сказав Маурісіо Каїрес.

— А це, мабуть, красиво. — Араб Насіб, що стояв поруч, уявив собі роздягнену дону Сіньязінью в чорних панчохах і зітхнув.

Подробиці вбивства стали відомими пізніше з протоколів суду. Поза всяким сумнівом, обдарований дантист, Осмундо Піментел був столичним молодиком — він народився і виховувався в Баїйї; звідти, одержавши диплом, приїхав до Ільєуса кілька місяців тому. Його, як і багатьох інших, приваблювала слава багатого, квітучого краю. Влаштувався він добре. Найняв бунгало на набережній і обладнав у ньому зубний кабінет в кімнаті, що виходила вікнами на вулицю. Перехожі, таким чином, мали змогу бачити через широке вікно з десятої до дванадцятої години ранку і з третьої до шостої дня новеньке крісло японського виробництва, облямоване блискучим металом, а поряд з кріслом — елегантного дантиста в сніжно-білому халаті, заклопотаного своїм пацієнтом. Батько дав Осмундо гроші для обладнання кабінету, а також переказував першої пори гроші на витрати — він був у Баїйї відомим торговцем, мав крамницю на вулиці Чілі. Зубний кабінет було влаштовано в першій кімнаті, фазендейро ж знайшов дружину в спальні, на ній, як розповідав Арі і як підтверджували судові протоколи, були тільки «розпусні чорні панчохи». Що ж стосується Осмундо Піментела, то він був босий, без шкарпеток і взагалі без жодного іншого одягу, котрий прикривав би його горду, торжествуючу молодість. Фазендейро несхибною рукою вистрілив двічі в кожного з коханців. Стріляв він на диво влучно, натренувавшись у цій справі в перестрілках на нічних тривожних дорогах.

Бар був переповнений, Насіб хитався від утоми. Шіко Молеза і Біко Фіно бігали від столика до столика, обслуговуючи відвідувачів, і намагалися довідатися з розмов ще про якусь подробицю убивства. Негреня Туїска помагало їм, але було заклопотане: хто тепер оплатить йому тижневий рахунок за солодощі для дантиста, якому Туїска щоденно носив додому пиріг з кукурудзи і солодкої маніоки, а також маніоковий кускус? Інколи, окидаючи поглядом переповнене приміщення і бачачи, що солодощі і закуски з таці, присланої сестрами Дос Рейс, уже зникли, Насіб згадував недобрим словом стару Філомену. Треба ж було їй поїхати, залишивши його без куховарки саме в такий день, коли відбулося стільки подій! Переходячи від столика до столика, Насіб втручався в розмови, випивав з друзями, та все одно не міг з повним задоволенням обговорювати подробиці трагедії так, як йому цього хотілося і як, напевно, і було б, коли б не ця турбота про нову куховарку. Історії, подібні до цієї, де є все: і заборонене кохання, і смертельна помста, і такі соковиті