Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Усю другу половину дня, як тільки випадала можливість, вони обстрілювали іспанців. Іспанці відповідали тим самим, але втрати з обох боків були незначні. Проте англійці помітили, що “Сан-Антоніо” дістала течу, бо судно дедалі більше занурювалося у воду. Іспанці теж помітили це і, зрозумівши, що в них залишається тільки два виходи — викинутися на берег або піти на дно, — вдруге змінили курс і під градом англійських стріл пішли в маленьку бухту Калахонда, розташовану в порту Мотріль. Тут до берега було зовсім близько.

— У цій бухті розташоване іспанське місто, — мовив капітан Джекоб Сміт, який стояв поруч з Кастеллом і Пітером. — Я тут колись кидав якір. Якщо “Сан-Антоніо” дістанеться туди, прощавай наша леді — вони повезуть її в Гранаду. До Гранади всього-на-всього тридцять миль через гори, а там маркіз Морелла всемогутній, у Гранаді його палац. Що будемо робити, хазяїне? Через п’ять хвилин іспанець знову буде проти носа “Маргарет”. Будемо таранити і спробуємо захопити жінок чи дозволимо, щоб їх завезли в Гранаду, і відмовимося від погоні?

— Нізащо! — вигукнув Пітер. — Є ще один шлях: увійти слідом за ними в бухту і напасти на них на березі.

— Щоб опинитися серед сотень іспанців і дозволити поперерізувати собі горло? — розважливо додав капітан.

— А якщо ми протаранимо їх, — запитав Кастелл, який увесь час перебував у глибокій задумі, нам хіба не загрожує небезпека потонути разом з ними?

— Може бути, — відповів Сміт, — але наша “Маргарет” збудована з англійського дуба, і в неї міцний ніс. Тому, гадаю, цього не станеться. А “Сан-Антоніо” піде на дно зразу ж, їй уже загрожує це. Біда в тому, що жінок, напевне, замкнули в каюті, щоб наші стріли не вразили їх, і вони потонуть разом з судном.

— Є інший план, — рішуче сказав Пітер, — узяти їх на абордаж і висадитися на каравелу. Так я й зроблю.

Капітан, кремезний чоловік з широким лицем, вираз якого ніколи не змінювався, звів брови — це була єдина ознака подиву.

— Як, — запитав він, — за такої хвилі? Я воював у декількох війнах, але такої штуки не бачив.

— Ну, то побачите її зараз, якщо я знайду бодай дюжину чоловік, які підуть зі мною, — з рішучою похмурістю заявив Пітер. — А що ж? Невже я дивитимусь, як мою наречену вивозять із-під мого носа, і не спробую її врятувати? Краще я вже довірюсь долі й піду на ризик. А коли помру, значить, так судилося, але я помру як мужчина. Іншого шляху немає.

Він обернувся й голосно гукнув:

— Хто піде зі мною на абордаж іспанця? Тим, хто залишиться живий, я обіцяю, що вони проживуть решту своїх днів у розкошах, а хто загине — завоює славу та блаженство на небесах.

Матроси з сумнівом подивилися на високі гребені хвиль, що здиблювалися довкола, на іспанське судно, що поволі занурювалося у воду, і нічого не відповіли.

— У нас немає іншого виходу. Якщо ми протаранимо цей корабель, він потоне. Тоді як ми врятуємо жінок? Якщо його не чіпати — ймовірно, він сам піде на дно, і тоді ми все одно не врятуємо жінок. Може, Іспанці й зуміють висадитися на берег, але тоді вони вивезуть жінок у Гранаду, і навряд чи ми зможемо вирвати їх із рук маврів чи з-під влади іспанського короля. Але коли ми захопимо каравелу, то зможемо врятувати жінок, перш ніж вона піде на дно чи досягне берега. Хто піде зі мною?

— Я, синку, — мовив старий Кастелл. — Я піду. Пітер здивовано глянув на нього:

— Ви? У ваші літа?

— Так, у мої літа. Чому б і ні? Що мені втрачати?

Тоді, немовби засоромившись своїх вагань, наперед вийшов дебелий матрос і сказав, що готовий різати іспанських злодіяк у кепську погоду, так само як і в гарну. Слідом за ним вийшли слуги Кастелла, потім ще матроси, поки нарешті майже половина екіпажу — чоловік з двадцять — не заявила, що вони готові на це ризиковане діло. Пітер змушений був гукнути: “Доволі!” Капітан Сміт теж висловив бажання пристати до групи сміливців, але тут заперечив Кастелл, зауваживши, що капітан не повинен залишати свого корабля.

“Маргарет”, що нагадувала пораненого лебедя, описуючи коло, готувалася перетнути шлях “Сан-Антоніо”. Учасники абордажу готували свої мечі та ножі — луки тут уже були ні до чого. Кастелл тим часом давав розпорядження капітанові. Він наказав йому, на випадок якщо їх уб’ють чи захоплять у полон, відходити до Севільї і там передати судно з усім крамом компаньйонам Кастелла. При цьому капітан повинен просити їх од імені Кастелла зробити все од них залежне, щоб домогтися визволення Маргарет та Бетті, якщо вони залишаться живі, а також покарання д’Агвілара — маркіза Морелла за його злочини. Коли на все це потрібні будуть гроші, то можна скористатися сумою, що належатиме за продаж судна і товарів.

Віддавши ці розпорядження, Кастелл покликав одного із своїх слуг і наказав принести легкий сталевий панцир. Пітер вирішив не вдягати ніяких обладунків, бо вони були надто важкі; він зодягнувся в куртку з буйволячої шкіри, досить міцну, щоб витримати удар меча. Інші повдягали теж такі самі куртки та сталеві шоломи, яких було вдосталь на судні.

Тим часом “Сан-Антоніо”, описавши коло, наближався до входу в бухту, тримаючись од “Маргарет” не менше ніж за п’ятдесят ярдів. Наказавши підняти невеликий парус, капітан Сміт узявся за штурвал “Маргарет” і спрямував її навперейми “Сан-Антоніо”. Сміливці на чолі з Пітером та Кастеллом зібралися біля бушприта81, сховалися там і стали чекати.