Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

— Так.

— Зачекай тут, я покличу блокового,— сказав Янек і прожогом кинувся з барака.

Володя лишився один. В душі у нього боролися млосний страх і якась несмілива тремтлива надія приреченого, який бореться за життя, не маючи ні найменших шансів. Задубілі ноги тремтять, і він хапається за нари, щоб не впасти.

Повернувся Янек з блоковим, обидва глибоко вражені. Ще раз подивилися на його номер, розгублено перезирнулися. Володя серцем відчув, що вони не хочуть його смерті, і водночас розумів, що своєю з’явою ставить їх під удар.

— Янек, що робити? — збентежено запитав блоковий.

— Може, якось спробувати?..

— Не треба пробувати. Треба рятувати! — обірвав блоковий тоном командира, який уже прийняв остаточне рішення.

Володя відчуває, як підступна слабість розливається в усьому його тілі. І він спішить сказати те, що в цю хвилину вважав найважливішим:

— Знайдіть Ганса Максфельда і передайте йому останній привіт від Франца Нордена та Орлятка.

— Якого Орлятка? — вражено спитав блоковий.

— Від радянського...

— А де ж тепер Орлятко?

— Перед вами,— тихо сказав Володя, і ці два слова приголомшили поляків, як вибух бомби.

Подолавши замішання, блоковий мовив із хвилюванням:

— Життя Орлятку!

— В ім’я перемоги! — прошепотів Володя і знепритомнів.

Ще півроку тому у карантинному блоці центрального освенцімського табору радянським комісаром дядею Ванею була створена підпільна антифашистська група, куди ввійшли і двоє радянських комсомольців — Володя та Жора. Тоді ж домовилися називати Жору Солов’єм, а Володю — Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відгук — «В ім’я перемоги». А через тиждень освенцімському підпіллю довелося відправити на «транспорт» Солов'я і Орлятка, бо їхньому життю загрожувала смертельна небезпека.

Володі й Жорі тоді пощастило вискочити із зашморгу, та, опинившись у Явожно, вони втратили зв’язок з освенцімським підпіллям. Вони не знали, що таємний пароль їхньої підпільної групи — «Життя Орлятку!» — пізніше був прийнятий усією організацією і ось уже півроку діяв в усіх освенцімських таборах, включаючи Біркенау. Нічого не знав Володя і про те, що після втечі з крематорію він опинився в блоці, де посади блокового і штубового недавно посіли, завдяки освенцімському підпіллю, польські комуністи — Фелікс Ричковський та Янек Колосовський. Але, почувши знайомий пароль: «Життя Орлятку!»,— зумів з останніх сил вимовити відгук: «В ім’я перемоги».

І впав знепритомнівши.

Поляки віднесли його в кімнату блокового, загорнули в ковдру і сховали під ліжком, а самі кинулися на апель- майданчик, де штучно створили шарварок, щоб якось погасити «непорозуміння з одним зайвим». Блоковий наказав в’язням роздягти мертвих, а одяг і взуття віднести в барак, а штубовий почав удруге переписувати номери кандидатів па цулягу — нібито для точності. Так виграли кілька хвилин.

Нарешті блоковий гаркнув: «Рівняйсь!» В’язні стали на свої місця, і їх знову почали перераховувати. Цього разу цифра зійшлася.

З’явився блокфюрер, мовчки перерахував і мовчки зник.

Через годину у таборі пролунав сигнал закінчення апелю. Це означало, що апель пройшов в усьому таборі нормально, без порушень, цифра скрізь зійшлася. У Фелікса і Янека відлягло від серця. З’явилась надія врятувати Орлятко — треба лише енергійно й рішуче діяти, не втрачаючи ні хвилини. І двоє комуністів-підпільників почали діяти.

Насамперед вони зіпсували електромережу у своєму ж бараці, після чого Фелікс Ричковський пішов до вартівні за перепусткою на відвідання господарчих служб Біркенау. Йому як блоковому дозволялося ходити по всьому табору в службових справах. Одержавши перепустку, Ричковський поспішив на дезинфекційну станцію, де працювали підпільники і звідти по внутрішньому телефону можна було зв’язатися з центральними освенцімськими канцеляріями, зокрема з господарчим відділом. Там теж працювали свої люди, які, одержавши по телефону умовний сигнал, негайно передавали його через зв’язківців керівникам підпільної організації, а ті вже оперативно вживали необхідних заходів.

За якихось п’ятнадцять хвилин Феліксу пощастило дістатися до дезинфекційної станції і зв’язатися з господарчим відділом центральних освенцімських канцелярій. Почувши в телефонній трубці знайомий голос бухгалтера-підпільника, Фелікс схвильовано сказав:

— Ми вас рідко турбуємо, але зараз у нас погасло світло. Просимо терміново прислати електрика у тринадцятий блок чоловічого відділення сектора В — II — d.

Це був умовний код, перша фраза якого означала: «У нас нещастя, справа надзвичайної ваги, потрібен Ганс Максфельд».

— Заявка прийнята, постараємось виконати,— почулося в трубці.

Фелікс поклав трубку і аж змокрів від хвилювання. Сигнал передано і прийнято! Він знав: що б там не було, прибуде Ганс і рятуватиме радянського юнака з легендарним ім’ям Орлятко. Адже загибель просто недопустима, цього навіть не припускає ні серце, ні розум.

Трохи заспокоївшись, Фелікс порадився з Бронеком — комірником дезинфекційної станції і теж підпільником, попросив його зв’язатися з асенізаторами і передати через них умовний сигнал Гансу. Це був запасний варіант. Асенізатори, як і Ганс, мали постійні перепустки для вільного пересування без супроводу автоматників на всій території Біркенау. Вони вручну очищали вигрібні ями і у величезній цистерні вивозили нечистоти за межі табору. Особливе становище асенізаторів дозволяло їм блискуче виконувати роль зв’язківців між численними ланками освенцімського підпілля. Зібрану з усього Біркенау інформацію вони завжди передавали Гансу, а той — у Центр.

Фелікс повернувся до свого блоку, окрилений надією. У його кімнаті вже палахкотіла «буржуйка», і Янек розтоплював у відрі сніг, щоб скип’ятити воду для хворого. Адже його треба напоїти гарячим чаєм, помити, а може, й попарити обморожені ноги. Ганс, звичайно, знає, що і як. Ні Фелікс, ні Янек, мабуть, ще ніколи в своєму житті не звідували такого тривожного і такого болісного нетерпіння, як зараз, чекаючи на Максфельда. «Він повинен прийти!