Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Тужливо, майже жіночим голосом Іван Кошута виводив:

Ой на горі два дубочки,

Явір зелененький,

Покидає Яровицю

Леґінь молоденький.

— Втечу я з фронту, — мовив я собі так, як колись хлопчаком говорив: "А я ще тебе ошукаю, Трояне!"

Крицяк справді вернувся.

— Ксеню, може б, дременути в ліс? — зацьковано блимнув очима.

— Обом?

— Можна б і посполом…

— А якщо облави?

— То зітни його з коня! — В Крицякових очах набухли злі сльози. Він поквапливо затуркотів: — Але вночі, аби ніхто не здогадався. Вночі в ріку метнеш. Чи зітни і заховай… Вночі…

Ми заніміли один перед одним, мовби намагалися второпати, на що ще здатні, коли й далі бути одвертими. Нараз Крицякові очі подобрішали.

— Цього місяця Олена буде родити, — коротко схлипнув.

Смеркалося. Уздовж обозу запалили смолоскипи.

— Можна сказати, що німак задрімав у сідлі й звалився в пропасть, — невпевнено міркував Крицяк.

— Будь-що можна сказати.

— Пильнуй, щоб не стрельнув. Бо коні рвонуть з дороги.

— Не встигне.

— Забери папери, в них ми всі записані.

— Один тевтон — на сорок опришків! — пробурмотів я, застібаючи кептар.

— Що вдієш!

— У нього приємне обличчя. Теж лишив десь жінку, діток… Може, тільки оглушити?..

— То дивися сам. — Мабуть, Крицяк відчув тривогу, вилаявся.

— У кого ви перейняли цих "богів-панів"? — засміявся я, внутрішньо одганяючи думку про німця й майже силоміць виволікаючи перед очі Сергія Верешка.

Сергій теж вчився в Сучаві. Австрійці на всі заставки германізували "славів", румуни собі розперезалися. На своїй мові не можна було слова сказати. Хлопці стали популяризувати українські лайки. Всіх охопила пошесть лихослів’я. Верешко блазнював: "Коли чуємо від вродливої жінки "Поцілуй мене в гузицю!.." — то що в цьому поганого, — мало не виспівував він крізь регіт. — Вродливу молодицю я поцілую і в колінце, і в реберце…"

— У кого перейняв? — весело перепитав Крицяк. — Чи пригадаю! Десь малим підхопив. Ох, товкли за це. І не відвик… Дідо дубасив.

— Карабін собі візьму, — сказав я.

— Набоїв має обмаль.

— Почуваються як дома. Крицяк нервово сіпнув плечем.

— Звикли ми до нагаїв хлопче. Коли приблукав отой Айвас, показує папери… — Крицяк зробив паузу і далі повів мову розважливо, наче йшлося про вимерлий балаган. — Показує папери… Генцар — мій. Максимець — мій. Яровиця — моя. Я, каже, купив у трону… Тепер буду вам здавати в оренду. А хто до тартака — тому готові гроші. На паперах — цісарські печатки. З Айвасом гурт озброєних гультіпак. Скільки літ!.. Звикнися до послуху.

Ми порівнялися з водоспадом. Черемош несамовито рвав скелі. Крицякові коні смикнулися до прямовисної обвалини над шляхом. Данило побіг до воза, намотав на руку віжки.

— Ну, буланий. Ти чого?!

Мене обсипало бризками. Під колесами захлюпотіла вода.

— Отут би й скупати німака, — сказав Крицяк, вернувшись.

Я не озвався.

— Ой, скільки тут бокорашів загинуло! Швиргоне дарабою з водоспаду… Дорога й далі понад прірву.

Я витер спітнілі долоні.

— Ні про що не думай, — порадив Крицяк, підпроваджуючи мене уздовж валки.

Я випередив кілька возів. Піт заливав очі. "Убив! Убив!" — вибамкувало в голові. Обіймав параліч…

Діло було так: або ми на волі, а німакові капець, або німак доведе нас до нашої могили, але і його не мине фронтова куля. Я не вагався б, якби побалакав з кимось іншим. Крицяк перестав для мене бути порадником. Ще вчора він ходив з осідку до осідку: "Буде така війна, що в Празі лишиться три чоловіки, у Відні — п’ять, а з таких хуторів, як наш, не зостанеться й сліду". "Син неба", що будував Китайський мур, мабуть, приписував собі менше заслуг. Данило "готував" людей до несподіванки. А тепер, бач, посилає зітяти солдата, щоб дременути в хащі.

Пересиливши себе, я зробив кілька кроків. Та на шляху вже щось скоїлося. Підводи наїжджали одна на одну, долинав приглушений гомін. Я з кимось зіткнувся у темряві.

— Хто?

— Супора.

— Випрягай, Ксеню, — впізнав я Верешка. — Комісія!.. Словом "комісія", лиш змінюючи інтонацію, Сергій висловлював що завгодно. Тепер воно означало: "Ми гуцули, найчудовіший щеп людського роду". Берешко плеснув мене долонею по плечу.

— Повертай дишло! — Провів мене до кінця обозу. — Ото мій старий втішиться! Коли вже точно було знати, що нас заберуть на фронт, бідакові щось помикитилося. Бубонить про свої рани, про Італію, кожного стрічного питає: "Скажи, добродію, що маю робити з ногами? Так мені, ніби їх кулями відбило". Посеред ночі стогне: "Коли б гори росли, як діти. Якби вони так повиростали, щоб сюди ніякий дідько не видряпався!" А що, Ксеню, якби гори справді росли?

Мені не повертався язик запитати, де німець. Верешко взяв у когось смолоскип. Сергій був на голову нижчий за мене, трохи довгов’язий, з плямкою вусиків під орлиним носом. Щоб виглядати старшим, носив довге, як у літніх гуцулів, волосся. Він намагався бути ощадливим в рухах, спокійним, та аж мінився — так нуртувала в ньому невитрачена енергія. Ідучи, він бубонів про се про те, а мені те було чогось не до нутра. Я думав, що цей парубок здатний пошкилювати з невинної дитини, і тиснув його до возів, аби він або лишився, або пішов попереду мене.

Врешті-решт він згубився. Мене палила гадка: "Що вчинили з солдатом?" кому ще, крім нас з Крицяком, це спало на розум, як домовлялися, кому доручити вбивство?

Удосвіта на торохтіння возів з хутора повибігало все живе. Бігли з верхових осідків, з далеких зимарок і царин, де прогулювали товар, з прикритих стрішкуватими ровами лісу поточин. Крицякова Олена примчалася з дітлахами, заховала на чоловікових грудях близькі, ще сонні очі.

— Вернулися! Господарики наші!..

Вона полюбляла чепуритися в моїй присутності. Я дивився на неї, вона те знала і довго, з якоюсь насолодою заплітала і вкладала коси, приміряла намисто, розгладжувала зморшки вишиваної сорочки. Для мене вона була занадто владною і самовпевненою. І тепер я опустив очі. Вона обхопила свого хирлявого пророка і месію обома руками з такою жагою, що й він зніяковів, одначе мовив:

— По війні!

Через опуклий Оленин живіт він дотягнувся до її щоки і чогось, мов свідка, узяв мене за руку, наче збирався похвалити: "Ось кому дякуй, його заслуга". Ще раз цмокнувши Олену, запросив мене до господи:

— Поспимо, доки Олена наготує книшів. Ходи, дома тобі нескоро запахнуть.

Пустили коней на царинку й вилізли на горище. На обійсті попискували дітиська, під головою шемрали бобові стручки. Я думав про німця.

— Спите, стариня?

Данило тільки дужче