Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Ось, знайшов, Джи…

Почувся гуркіт, потім щось важко гупнуло. Двері підвалу стояли відчинені навстіж.

І почалися крики.

  42

Коли Марк вступив назад до кухні «Номерів Єви», була за двадцять хвилин п’ята. Очі в нього були порожніми, а футболка вимазана кров’ю. Погляд у нього був ошелешеним і загальмованим.

Раптом він закричав.

Цей крик рвався ревом з його живота вгору по темній трубі його горла і крізь розчепірені щелепи. Він кричав, поки не відчув, що божевілля починає потроху полишати його мозок. Він кричав, допоки йому не надірвалося горло і нестерпний біль засів у голосових зв’язках, наче уламок кістки. І навіть коли він вивергнув весь страх, жах, лють і розпач, які зміг, той нестерпний натиск залишився, піднімаючись із підвалу вгору хвилями — знання, що Барлоу присутній десь там, унизу — а тепер було вже близько до темряви.

Він вийшов надвір і, стоячи на ґанку, величезними ковтками хапав вітер. Бен. Він мусить дістатись до Бена. Але якогось дивного кшталту летаргія немовби обгорнула його ноги свинцем. Та яка з того користь? Однаково Барлоу переможе. Вони здуріли, що виступили проти нього. А тепер Джиммі сплатив повну ціну, як і Сюзен, як і отець Каллаген.

Сталь у ньому пробилася вгору. Ні. Ні. Ні.

Він на тремтячих ногах зійшов униз сходами ґанку і заліз у «б’юїк» Джиммі. Ключі висіли в замку запалювання.

Дістатись до Бена. Спробувати ще раз.

У нього були надто короткі ноги, щоб діставати до педалей. Він підтягнув сидіння і повернув ключ. Двигун загарчав. Він перевів важіль коробки передач на хід і поставив ногу на газ. Машина стрибнула вперед. Він перестрибнув ногою на педаль гальма і його боляче кинуло на кермове колесо. Загудів сигнал.

Я не можу її повести!

І він немов наяву почув, як його батько проказує своїм логічним, педантичним голосом: «Ти мусиш бути акуратним, коли навчаєшся кермувати, Марку. Водіння машини — єдиний спосіб пересування, який не цілком врегульовано федеральними законами. Як наслідок, усі водії є аматорами. Багато з цих аматорів самовбивчі. Тож ти мусиш бути надзвичайно акуратним. Педаллю газу ти мусиш користуватися так, немов там лежить яйце — між нею і твоєю підошвою. Коли ти кермуєш машиною з автоматичною коробкою передач, як наша, ліва нога не використовується взагалі. Використовується тільки права: спершу гальмо, потім газ».

Марк прибрав ногу з гальма, і машина поповзла вперед по заїзду. Вона перевальцем подолала бордюр, і Марк її різко зупинив. Лобове скло запотіло. Він протер його рукою і тільки ще дужче замазав.

— Чорт з ним, — пробурмотів він.

Він ривком рушив і виконав широкий, п’яний U-розворот, перекотившись у процесі через протилежний бордюр, і повів машину до свого дому. Йому доводилося тягнути шию, щоби бачити щось понад кермом. Він помацав правою рукою і ввімкнув радіо на всю гучність. Він плакав.

  43

Бен ішов по Джойнтер-авеню в бік міста, коли на дорозі з’явися бежевий «б’юїк» Джиммі, рухаючись спазматичними ривками, п’яно вихляючи. Бен йому махнув, і той загальмував, ударився правим переднім колесом об бровку і став.

Роблячи кілки, він втратив лік часу, а коли поглянув собі на годинник, злякався, побачивши, що вже десята хвилина по четвертій. Він вимкнув токарний верстат, узяв пару кілків, засунув їх собі за пояс і піднявся нагору, щоб подзвонити. Тільки поклавши руку на телефон, він згадав, що той не працює.

Тепер уже дуже занепокоєний, він вибіг надвір і подивився в обох машинах. Каллагена і Петрі. Ключів не було ні в тій, ні в другій. Він міг би повернутися в дім і обшукати кишені Генрі Петрі, але подумав, що це буде занадто. Тож вирушив до міста швидким кроком, виглядаючи «б’юїк» Джиммі. Він уже було вирішив йти прямо в школу на Брок-стріт, коли машина Джиммі з’явилася в його полі зору.

Він оббіг її до водійського сидіння, а там за кермом сидів Марк Петрі… один. Хлопчик німо дивився на Бена. Губи в нього ворушилися, але жодного звуку не виходило.

— Що сталося? Де Джиммі?

— Джиммі мертвий, — промовив Марк дерев’яно. — Барлоу знову завбачив нашу появу. Він десь там у підвалі пансіону місіс Міллер. Джиммі теж там. Я спустився туди, вниз, допомогти йому і не міг вибратися назад. Зрештою я знайшов дошку, по якій зумів вилізти, але спершу я думав, що залишуся там у пастці до… з-з-заходу с-с-сонця…

— Що сталося? Про що це ти говориш?

— Джиммі зметикував, звідки та синя крейда, розумієте? Коли ми були в одному домі на Присілку. Синя крейда. Більярдні столи. Там, у місіс Міллер у підвалі є більярдний стіл, він належав її чоловіку. Джиммі подзвонив у пансіон, а там ніхто не відповідав, тож ми поїхали туди.

Він підняв своє безслізне обличчя до Бенового.

— Він сказав мені, щоб я пошукав десь ліхтарик, бо вмикач світла в підвалі був зламаний, точно як у Домі Марстена. Ну, я почав там шукати. Я… я помітив, що всі ножі з тримача над раковиною пропали, але нічого про це не подумав. Отже, певним чином, це я його вбив. Я це зробив. Це моя вина. Тільки моя вина. Тільки моя…

Бен його струснув: двома різкими посмиками.

— Припини, Марку. Припини це!

Марк прикрив долонями собі рота так, немов перехоп­лював той істеричний белькіт, що рвався з нього. Понад долонями на Бена дивилися його величезні очі.

Зрештою він продовжив:

— Я знайшов ліхтарик у комоді в коридорі, розумієте. І якраз тоді й упав Джиммі і почав кричати. Він… я би теж упав, але він мене попередив. Останнє, що він гукнув, було: «Стережися, Марку!»

— Що там було? — домагався Бен.

— Барлоу з іншими просто прибрали сходи, — сказав Марк мертвим, безбарвним голосом. — Відпиляли їх нижче другої згори сходинки. Перил вони залишили трохи більше, щоб це виглядало, як…

Він помотав головою.

— У темряві Джиммі просто подумав, що там усе на місці. Розумієте?

— Так, — сказав Бен. Він зрозумів. Його від цього замлоїло. — А ті ножі?

— Розставлені на підлозі внизу, під сходами, — прошепотів Марк. — Вони пробили лезами оті тоненькі диктові квадрати, а потім повідбивали держаки, щоб квадрати пласко лежали з лезами, націленими… націленими…

— Ох, — безпорадно видихнув Бен. — Ох, Боже.

Він потягнувся руками і взяв Марка за плечі.

— Ти впевнений, що він помер, Марку?

— Так, його пробило у півдесятку місць. Стільки крові…

Бен поглянув собі на годинник. Було за десять хвилин п’ята. Знову в нього з’явилося те відчуття, що часу обмаль, що він запізнюється.

— Що ми тепер робитимемо? — запитав Марк відсторонено.

— Поїдемо в місто. Поговоримо по телефону з Меттом, а потім поговоримо з Паркінсом Ґіллеспі. Ми прикінчимо Барлоу до темряви. Ми мусимо.

Марк відповів кволою, скрушною усмішкою:

— Джиммі теж так казав. Він казав, що ми мусимо зупинити його дзиґар. Але він нас весь час побиває. Кращі за нас люди, либонь, теж намагалися.

Бен дивився вниз на хлопця, готуючись зробити дещо ганебне.

— У тебе настраханий голос, — сказав він.