Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

хоче сука, неважливо, що тобі холодно, Ірис, ти народила дитину, тепер ти без живота, ну добре, якщо ти хочеш, я зроблю тобі велику послугу, адже ти блаженна, завтра я дам тобі реванш, щоб ти спробувала відіграти своє пальто й тобі не було холодно, у твоєму ліжку з твоїм любим немовлятком, тобі має бути зовсім не холодно, немовлята добре зігрівають, коли сплять в одному ліжку з мамою, а мене вже нічого не зігріває, мої кістки стають усе холоднішими, холоднішими, холоднішими й холоднішими, і я не знаю, що ще зможе їх зігріти.

***

Я боюся саме цього, що твої кістки і твоя плоть захолонуть назавжди, чим беззаперечно засвідчать те, що пересаджені доктором Асулою у Швейцарії органи остаточно тобою заволоділи. Це означатиме, що цей процес, який зайшов уже так далеко, зітре тебе, вичавивши з тебе останню краплю тепла, яку Інес Сантильяна де Аскойтіа змогла сховати в ямці своєї долоні, замінивши його на сухість, із якою стискатиметься бородавчастий кулак Пети Понсе. Тобі лишилося мало, Інес, нам лишилося зовсім мало: те нужденне відчуття холоду, що дереться твоїми кістками, ніби бур’ян, що обплітає старі руїни, аж доки зовсім їх не проковтне, є свідченням наближення кінця, я залишуся замкненим у будинку разом із Петою, огороджений цими глухими стінами, до яких мене притискатиме стара, кажучи: дивися, я нарешті прийшла, ось я, я — твоя гротескна пара, я повернулася, щоб повторити ту ніч у Ринконаді й забрати те кохання, яке ти мені винен; щоб проникнути в ці мури, які тебе ув’язнюють, я погодилася на розчленоване існування на межі життя і смерті в банках доктора Асули, мої органи помістили в нікельовані машини, які постачали до них кисень, сироватку і кров, щоб вони могли функціонувати доти, доки вона не прийде по мене, і ти прийшла по Пету; Інес, я виснажена, докторе Асуло, я хочу зістарітися, дайте мені старі органи і шкіру, обличчя гарпії, скуйовджене сиве волосся, щоб я могла на дозвіллі розважатися зачісуванням і збиранням його у вузлик, який не претендуватиме на жодну елегантність. Ти вже так і робиш: ходиш розпелеханою і в самому лахмітті. Боїшся протягів. Ти стала такою ж брехливою, як і вони: кому, як не мені, знати, що те, що ти розповіла місіа Ракель, — брехня, якщо чоловіча сила дона Херонімо зникла після нашої ночі в Ринконаді, після того як я ув’язнив свої очі в цьому будинку, щоб він не міг насолоджуватися моєю заздрістю, я володію його силою, вона моя, я зберігаю її разом зі своїми рукописами в коробці під ліжком. Попри те, під час відвідин місіа Ракель ти призначила дону Херонімо зустріч наступного вівторка: вівторок завтра, вівторок нині, вівторок протягом усього тижня[57] — повторюють відьми, запалюючи пахощі, тому й ти, що остаточно перетворилася на відьму, обрала саме вівторок за день, коли він уперше переступить поріг цього дому: не знаю, яке лихо ти думала йому вчинити, адже на той час ти вже завершила своє перевтілення, а сухість і холод кісток наділили тебе владою старих, завдяки якій ти здатна знищити Херонімо своєю цілковитою потворністю.

Дитина не дасть Херонімо увійти в будинок. Я не можу дозволити йому ввійти, не можу дозволити, щоб його попелясто-сіра чи перламутрово-сіра рукавиця торкнулася мого ліктя, він міг би виринути з минулого, зодягнений у сірий жакет для перегонів, або з рукою в перев’язі та з бинтами, заляпаними моєю кров’ю, як на фото з «Ель-Меркуріо»[58] сорокарічної давнини, вирізку з якої досі зберігає Інес, ти не можеш принести в цей понівечений будинок свою пиху повноцінного чоловіка, чоловіка, якому нічого не бракує, й саме через те, що мені вирізали все, крім двадцяти відсотків, які постійно зменшуються, я відчую ностальгійний голос, який взиватиме до мене зсередини: ось воно, Умбертіто, вислужуйся, прохай про будь-що, він тобі це дасть, адже йому нічого не варто тобі це дати, адже твої прохання незначні, благай його, щоб він дав тобі гроші на купівлю будинку, щоб він знизив орендну платню за дім, у якому ми мешкаємо, хай він знайде тобі посаду, хай напише рекомендаційного листа, прохай його, захоплюйся ним, заздри йому, бо він має все, бо він і є всім, а ти не маєш нічого й сам — ніхто, і я б розлючено кинувся на нього, ніби голодний звір, так, я знаю, що якби дон Херонімо з’явився в будинку, сталося би щось жахливе, і це би знищило нас усіх, я б не стримався, якби мені довелося відчиняти йому двері, щоб він увійшов і побачив, що залишилося від Інес, мені б довелося сховатися, щоб він не побачив моїх очей в очах немовляти, у тих нетрях, де, як кажуть, мене знайшла якась стара, вони рятували мені життя, як і тепер, у цьому будинку, адже я немовля з таким сумним і таким одухотвореним поглядом, що я таки святий, кажуть старі, вам він потрібен, доне Херонімо, не заперечуйте, не відкидайте мого погляду, але й не приходьте в будинок, якщо ви спробуєте прийти, мені доведеться знову втекти на вулицю, щоб знайти вас, щоб примусити вас зникнути; як знайти союзників, хто допоможе мені не дозволити йому переступити поріг цього будинку, середа, четвер, однакові дні змінюються однаковими днями, у ті нечисленні вікна, які залишилися незамурованими, нагло падає ніч, ніби карта, яку швидко перевертають, і тепер видно лиш її сорочку, як і в інших карт у колоді, а тим часом інші старі грають у канідром у каплиці, поміж свічок у моїх ногах, довкола трону на пресвітерії, ці двоє тепер супротивниці, Інес та Ірис, сидять на підлозі, кожна зі свого боку дошки, старі зачаровані партією, знерухомлені захватом, який вони передають іншим, Ірис майже гола, тому що місіа Інес чи не все в неї виграла, їй холодно, вона розлючена, її зігріває лише її гнів, тому що вона вже не має ні пальта, ні сукні, ні черевиків, ні спідниці, весь її одяг лежить купою поруч із місіа Інесітою, яка така добра і така спритна в іграх, Ірис тремтить, струшує кубик у стакані, крізь отвори, в яких колись стояли вітражі, прослизає вітерець, зуби цокотять, обличчя завмерло у гримасі люті, вона викидає кубики на дошку, програє ліфчик, знімає його, Інес кладе його на свою купу, адже тінь суки виграла і їй належить право на ліфчик Ірис, цицьки якої трясуться, а старі кричать їй: не грай