Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

— Ви кинули його напризволяще! — обурено каже Анна.

— Знаєте, і мені це сподобалося. Він був моїм захопливим секретом, доки Томас не спитав, чому я того дня ходила до печер, — не зводячи з нас пістолет, вона підіймає з мокрої землі ліхтар. — А решту ви знаєте. Навіть шкода.

Вона зводить курок пістолета, але Анна стає переді мною.

— Зачекайте! — каже вона, простягаючи руку.

— Будь ласка, не благайте! — обурено каже Івлін. — Я була про вас такої високої думки, ви навіть не уявляєте. Впродовж майже двадцяти років окрім моєї матері ніхто про смерть Томаса не згадував, а потім, не сіло не впало, з'являєтеся ви двоє і майже все знаєте. Це, певно, вимагало від вас великої наполегливості, і я захоплююся цим, але ніщо не може зіпсувати враження сильніше, ніж брак гордості.

— Я не благатиму, просто історія неповна, — каже Анна. — Ми заслуговуємо почути решту.

Івлін усміхається; її обличчя красиве та мінливе, і геть божевільне.

— Ви вважаєте мене дурепою, — каже вона, витираючи дощ з очей.

— Я вважаю, що ви нас уб'єте, — спокійно каже Анна так, як розмовляють з малими дітьми. — І я думаю, що якщо ви зробите це на відкритому місці, це почують багато людей. Вам треба відвести нас до тихішого місця, то чому б не побалакати по дорозі?

Івлін підходить до неї та підіймає ліхтар до обличчя, щоб краще роздивитися. Її голова нахилена, рот трохи розкритий.

— Розумна дівчинка, — каже Івлін зі схвальним муркотінням. — Добре, розвертайтеся та починайте йти.

В мені від цієї розмови зростає паніка, я відчайдушно надіюся, що Чумний Лікар вийде з мороку та зрештою покладе цьому край. Наразі він мав почути вже достатньо доказів на користь звільнення Анни.

«Якщо тільки його не затримали».

Від цієї думки мене охоплює жах. Анна намагається залишити нас живими, але це марно, якщо Чумний Лікар не знає, де нас шукати.

Я простягаю руку до нашого ліхтаря, але Івлін відкидає його ногою вбік і вказує пістолетом, щоб ми йшли в ліс.

Ми йдемо пліч-о-пліч, а Івлін, мугикаючи, йде позаду. Я ризикую озирнутися через плече, але вона відстає настільки сильно, що вихопити в неї пістолет неможливо. А навіть якби й було можливо, від цього не було б жодної користі. Ми тут не для того, щоб спіймати Івлін, ми маємо довести, що Анна не така, як вона, а найкращий спосіб зробити це — бути в небезпеці.

Важкі хмари затуляють зірки, і оскільки єдиним світлом є ліхтар Івлін, нам доводиться рухатися обережніше, щоб не перечепитися. Це все одно як орієнтуватися в чорнилі, а Чумного Лікаря ніде не видно.

— Якщо ваша мати дізналася про те, що ви зробили, ще рік тому, чому вона нікому не сказала? — питає Анна, озираючись на Івлін. — Навіщо влаштовувати це святкування, навіщо запрошувати всіх цих людей?

У її голосі щира цікавість. Якщо вона і боїться, вона тримає свій страх десь глибоко, де я його не бачу. Івлін, вочевидь, не єдина акторка в цьому маєтку. Залишається лише сподіватися, що я граю не гірше. Моє серце так сильно б'ється, що мало не ламає ребра.

— Жадібність, — каже Івлін. — Потреба моїх батьків у грошах була сильнішою за бажання матері побачити мене на шибениці. Напевно, влаштування одруження вимагало певного часу, бо лише минулого місяця мати написала мені, що якщо я не погоджусь одружитися з тим огидним Ревенкортом, мене здадуть. Приниження сьогоднішнього святкування мало бути останньою крапкою, маленькою помстою за Томаса.

— То ви вбили їх з помсти? — питає Анна.

— Батько був на обмін. Майкл убив Фелісіті, а я вбила батька. Мій брат хотів отримати спадок, поки ще було, що отримувати. Він разом із Колріджем купує шантажний бізнес Стенвіна.

— Отже, відбиток черевика, що я бачив біля вікна сторожки, був дійсно ваш, — кажу я. — І ви залишили записку, в якій взяли на себе відповідальність.

— Ну, не могла ж я перекласти вину на бідного Майкла, тоді б узагалі не було сенсу, — каже вона. — Відсьогодні я не маю наміру користуватися своїм ім'ям, то чому було не підписатися ним?

— А ваша мати? — питає Анна. — Навіщо її вбивати?

— Я була в Парижі, — каже Івлін, і в її словах вперше чутно гнів. — Якби вона не пообіцяла мене Ревенкортові, вона мене ніколи більше не побачила б. Як на мене, вона скоїла самогубство.

Дерева раптово закінчуються, перед нами сторожка. Ми вийшли навпроти заднього боку будівлі, навпроти тих дверей до кухні, які того першого ранку вдавана Івлін показала Беллові.

— Де ви знайшли іншу Івлін? — питаю я.

— Її звали Фелісіті Медокс. Вона була якась ошуканка, наскільки я розумію, — невпевнено каже Івлін. — Усе влаштував Стенвін. Майкл сказав йому, що родина хоче, щоб Фелісіті вийшла заміж за Ревенкорта замість мене, і що в разі успіху йому за мовчання заплатять половину посагу.

— Стенвін знав, що ви планували зробити? — питає Анна.

— Можливо, але яка йому різниця? — знизує плечима Івлін і вказує, щоб я відчинив двері. — Фелісіті була комахою. Якийсь полісмен сьогодні намагався їй допомогти, і знаєте, що вона зробила? Замість зізнатися йому в усьому, вона побігла прямісінько до Майкла й попросила більше грошей за мовчання. Така людина лиже бруднить цей світ. Я вважаю її вбивство послугою суспільству.

— А Міллісент Дербі, її смерть теж була послугою суспільству?

— О, Міллісент, — каже Івлін, радіючи спогадові. — Знаєте, колись давно вона була нічим не краща за свого сина. Просто на схилі своїх років вона вже не мала на це сил.

Ми проходимо крізь кухню в коридор. У будівлі тихо, усі в ній мертві. Попри це на стіні яскраво горить лампа, з чого можна зробити висновок, що Івлін у будь-якому випадку збиралася повернутися сюди.

— Міллісент вас упізнала, так? — кажу я, проводячи пальцями по шпалері.

Я відчуваю, що розвалююсь. Ніщо з цього більше не видається справжнім. Мені треба торкнутися чогось твердого, щоб знати, що це мені не сниться.

— Вона помітила вас у бальній залі разом із Фелісіті, — продовжую я, згадуючи, як стара пані поспішила від сина геть. — Ви росли на її очах, тож її не обманули костюми покоївки та намальовані