Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Пристосування не повинне бути однобічним.

— У нас так не було, — заперечив Мел, — що б ти там собі не думала. Я намагався пристосуватися; думаю, ти також. Не знаю, хто з нас більше постарався; очевидно, я думаю, що я, а ти — що ти. Головне те, що хоч ми й витратили багато часу на те, щоб усе спрацювало, вийшло все не так.

Сінді повільно мовила:

— Гадаю, ти маєш рацію. Принаймні в останньому. Я думала так само. — Вона замовкла, тоді додала: — Гадаю, я хочу розлучитися.

— Краще будь упевненою. Це дуже важливо. — Навіть зараз, думав Мел, Сінді ухиляється від рішення, чекає, що він допоможе їй у цьому. Якби тема їхньої розмови була не така серйозна, він би усміхнувся.

— Я впевнена, — промовила Сінді. Вона повторила ці слова вже рішучіше: — Так, я впевнена.

Мел тихо сказав:

— Думаю, це правильне рішення для нас обох.

На якусь мить Сінді завагалася:

— Ти також упевнений?

— Так, — відповів він. — Я упевнений.

Відсутність розбіжностей, швидкість зміни, здавалося, стурбували Сінді. Вона запитала:

— То ми прийняли рішення?

— Так.

Вони не зводили очей одне з одного, але гніву не було.

— Ой, бляха! — Мел поворухнувся, ніби збирався зробити крок вперед. — Вибач, Сінді.

— І ти мене вибач. — Вона не зрушила з місця. Її голос прозвучав твердіше: — Але це найрозумніше, що ми можемо зробити, правда?

Мел кивнув.

— Так. Думаю, так.

Усе скінчилося. Обоє це знали. Залишилося тільки обго­ворити деталі.

Сінді вже будувала плани.

— Роберта з Ліббі, звісно ж, житимуть зі мною, хоча ти завжди матимеш можливість з ними бачитися. Я не робитиму з цього проблеми.

— Я й не боявся за це.

Так, подумав Мел, логічно, що дівчата залишаться з матір’ю. Він сумуватиме за ними обома, особливо за Ліббі. Жодні зустрічі, якими б частими вони не були, не зможуть замінити щоденного життя в одному будинку. Він пригадував сьогоднішні телефонні розмови з молодшою дочкою; що там Ліббі хотіла під час першої? Карту лютого. Що ж, тепер він мав свою; там виникли деякі неочікувані обхідні маршрути.

— І мені знадобиться адвокат, — сказала Сінді. — Дам тобі знати, коли знайду.

Мел кивнув, загадуючись, чи кожен шлюб добігає кінця отак сухо, як тільки обидві сторони приймають рішення розлучитися. Він припустив, що так вирішують справи цивілізовані люди. У будь-якому разі, Сінді, здавалося, швидко заспокоїлася. Сидячи у кріслі, яке вона перед тим зайняла, Сінді роздивлялася своє обличчя в люстерко пудрениці, підправляючи макіяж. Складалося навіть враження, що думками вона десь далеко; в кутиках рота з’явився натяк на усмішку. В таких ситуаціях, думав Мел, жінки мали б бути емоційнішими, ніж чоловіки, але Сінді не виказувала жодних емоцій, хоча сам він мало не плакав.

Мел почув звуки — голоси та рухи людей — у приймальні. Хтось постукав у двері. Мел гукнув:

— Заходьте.

То був лейтенант Ордвей. Він увійшов та зачинив за собою двері. Коли побачив Сінді, то сказав:

— Ой, перепрошую, місіс Бейкерсфелд.

Сінді глянула на нього, тоді відвела погляд, не кажучи ні слова. Ордвей, відчуваючи напружену атмосферу, стояв і вагався.

— Я, мабуть, піду.

Мел запитав:

— У чому справа, Неде?

— Та все через ту демонстрацію проти шуму; ті медоувудці. Їх уже кілька сотень у головному залі, але під’їздять ще і ще. Всі хочуть з тобою побачитися, але я вмовив їх відправити делегацію, як ти й пропонував. Вони вибрали пів десятка людей, а ще є три газетні репортери; я сказав, що репортери також можуть прийти. — Поліцейський кивнув на приймальню. — Вони чекають там.

Мел знав, що доведеться вийти зустрітися з делега­цією. Менш за все йому зараз хотілося з кимсь говорити.

— Сінді, — попросив він, — це не забере багато часу. Ти почекаєш? — Коли вона не відповіла, він додав: — Будь ласка!

Сінді й далі не звертала уваги на них обох.

— Слухайте, — сказав Ордвей, — якщо зараз не найкращий час, я скажу тим людям, щоби прийшли іншого разу.

Мел похитав головою. Він уже взяв на себе зобов’язання; сам запропонував такий варіант.

— Краще приведи їх. — Коли поліцейський відвернувся, Мел додав: — Ой, я ж іще з тією жінкою не поговорив… Забув, як там її.

— Ґерреро, — сказав Ордвей. — Та ти й не мусиш. Коли я заходив, вона, здається, збиралася йти.

За кілька секунд пів десятка людей з Медоувуда — четверо чоловіків та двоє жінок — почали заходити до кабінету. За ними увійшла трійця з преси. Один репортер був із «Триб’юн» — жвавий парубок на прізвище Томлінсон, який зазвичай писав про справи аеропорту та авіації загального призначення у своїй