Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Ми із Сейсом часто їздимо в Сіті одним омнібусом, — сказав він, — і так сталося, що останні кілька разів ми сиділи поруч. Гадаю, він працює на шкіряній фабриці в Бермондсі. Він видався мені приємним чоловіком. Це, часом, не в них працює ота симпатична служниця?

— Еліс розповідала мені про неї... і про Сайса, — мовила місіс Дарнелл. — Наскільки мені відомо, сусіди про них не найкращої думки. Але зараз я мушу піти перевірити, чи вже готовий чай. Еліс одразу ж після цього піде.

Дарнелл подивився услід своїй дружині, що швидко віддалялася. Він мимоволі замилувався її чарівним станом, каштановими локонами, що завивалися короткими кучериками біля шиї, і знову відчув себе дослідником, який натрапив на загадковий ієрогліф. Він не міг пояснити своїх почуттів і намагався знайти відповідь на запитання, чи він коли-небудь віднайде ключа до цієї загадки, але щось йому підказувало, що перш ніж вона до нього заговорить, він повинен розтулити свої вуста. Мері зайшла в будинок через задні двері кухні, залишивши їх відчиненими, і він чув, як вона говорила дівчині про те, що вода має закипіти. Він був вражений, майже злий на себе, що ті слова долинали до нього дивною, зворушливою мелодією, звуками з іншої, чарівної планети. Він був її чоловіком, вже близько року як вони одружені, та все ж, коли б вона до нього не зверталася, він мусив напружуватися, дослухаючись до її слів, щоб збагнути їх сенс, йому було складно повірити в те, що вона його дружина, а не якась таємнича істота, якій відомі таємниці безмірної насолоди.

Дарнелл роззирнувся крізь листя шовковиці. Містер Сайс зник з поля зору, але в повітрі все ще повільно витав ніжно-блакитний димок від його сигари. Дарнелл згадав про дивну реакцію своєї дружини, коли зайшла мова про Сайса, ламаючи голову над тим, що могло бути не так у родині такої поважної людини, аж тут у вікні їдальні з'явилася його дружина і покликала пити чай. Вона усміхнулася, впіймавши чоловіків погляд, а він квапливо підвівся і пішов до будинку, міркуючи над тим, чи він часом не зсунувся з глузду, бо його повсякчас охоплювали якісь дивні відчуття та ще дивніші поривання, що нуртували десь усередині.

Еліс була вбрана в яскраво-лілове, і коли вона заносила до їдальні чайник та глечик з окропом, за нею тягнувся шлейф парфумів. Здавалося, що візит на кухню надихнув місіс Дарнелл на нову ідею, як розпорядитися славнозвісними десятьма фунтами. Пічка завжди завдавала їй купу клопотів, і коли вона час від часу заходила на кухню, де, за її словами, вогонь «піднімався аж до половини димаря», то завжди виказувала служниці за марнотратство і неекономне витрачання вугілля. Еліс хоч і каялася в тому, що розвела такий великий вогонь лиш для того, щоб запекти (вони кажуть — «посмажити») шмат яловичини чи баранини і зварити картоплю з капустою, але водночас переконувала місіс Дарнелл у тому, що все це через несправну пічку, яка «ніяк не нагрівалася». Вона не могла навіть до пуття приготувати відбивну чи стейк. Тепло неначе вилітало через димар або йшло в кімнату, і Мері неодноразово говорила своєму чоловікові про приголомшливу витрату палива, тимчасом як найдешевше вугілля ніколи не коштувало менше ніж вісімнадцять шилінгів за тонну. Містер Дарнелл написав листа домовласнику і отримав від нього безграмотну, образливу відповідь: мовляв, піч у чудовому стані, а в усьому винна «ваша леді», натякаючи на те, що в Дарнеллів не було прислуги і що місіс Дарнелл робила все сама. Тож пічка так і стояла, перетворившись на суцільну проблему і пожирачку грошей. Еліс бідкалася через те, що кожного ранку вона ледве запалювала пічку, а коли їй це вдавалося, весь жар виходив у димар. І тільки нещодавно ввечері місіс Дарнелл серйозно поговорила про це зі своїм чоловіком. Вона попросила Еліс зважити вугілля, яке пішло для приготування картопляної запіканки з м'ясом — їхньої вечері, — і відняти вагу вугілля, що залишилося в ящику. У результаті Мері виявила, що та клята плита споживала палива мало не вдвічі більше за норму.

— Пам'ятаєш, одного вечора я говорила тобі про пічку? — спитала місіс Дарнелл, наливаючи чай. Їй сподобалося, як вона завела розмову, і хоч її чоловік був надзвичайно сердечною людиною, вона підозрювала, що він трохи образився через те, що вона відхилила його ідею з облаштуванням кімнати.

— Пічку? — перепитав Дарнелл, намазуючи на хліб варення, і на якусь хвилину задумався. — Ні, не пригадую. Якого саме вечора?

— У вівторок ввечері. Не пам'ятаєш? У тебе ще була понаднормова робота, і ти доволі пізно повернувся додому. — Вона на мить замовкла, зашарівшись, а тоді почала перераховувати недоліки пічки, наголошуючи на надмірній витраті вугілля на приготування запіканки.

— Ага, тепер я згадав. Це було того вечора, коли мені здалося, що я чув солов'їний спів (кажуть, вони водяться у Бедфордському парку), а небо тоді було неймовірно блакитним.

Він пригадав, як ішов зі станції Аксбрідж-роуд, де зупинявся зелений омнібус, і, незважаючи на дим з промислових печей під Ектоном, у повітрі таємниче витав ніжний запах лісу та літніх полів, і йому здавалося, що до нього долинав запах диких руж, що схилили маківки понад огорожею. Підійшовши до хвіртки, він побачив свою дружину, що стояла на порозі з лампою в руках, і у відповідь на її привітання він нестямно стиснув її у своїх обіймах і прошепотів щось на вушко, цілуючи її запашне волосся, а за мить розгубився, боячись, що налякав її своїм навіженством. Вона вся тремтіла й була збентежена, а тоді розповіла йому, як вони зі служницею важили вугілля.

— Так, тепер я точно пригадав, — сказав він. — Оце так досада! Ненавиджу, коли гроші вилітають у трубу.

— То, може, нам варто придбати насправді хорошу плиту на тітчині гроші? Так ми чимало заощадимо, і їжа буде смачнішою.

Дарнелл передав варення дружині й погодився, що ідея просто чудова.

— Набагато краща за мою, Мері, — сказав він цілком щиро. — Я дуже радий, що вона спала тобі на думку. Але ми повинні все як