Читати книгу - "Смерть у кредит"

літо щонайменше десять каструль бензойної смоли, сандалу та евкаліпту… цілі стоси вірменського паперу[59]!.. Інакше нас би витурили! Вже були скарги… Але це було ще півбіди… Зрештою, то були звичайні труднощі нашого ремесла… Найсильнішого й фатального удару нам завдала конкуренція з боку літаків… Саме так… Вони відбили у нас всю клієнтуру… Навіть наші найвірніші комітети… ті, що нам повністю довіряли і завжди приймали нас… Перон, Брів-ла-Вілен, наприклад! Карантан-сюр-Луан… Мезе… Цілковито віддані Куртіалю тихі комітети… що знали його вже 35 років… і де йому завжди довіряли… Всі вони раптом під різними приводами стали уникати нас!.. викручуватися! брехати! Це був кінець! Страшно було подумати!.. Особливо починаючи з травня і червня-липня 1911 року справи пішли гірше нікуди… Якийсь Кандемар Жульєн — якби лише він один! — зі своєю «Бабкою» відбив у нас понад двадцять клієнтів!..

І це незважаючи на те, що ми пішли на нечувані знижки… Ми змушені були їхати все далі… Возили з собою водень… помпу… барометр… Ми їздили в Нюї-сюр-Сомм за 125 франків! Включно з газом! Окрім дорожніх витрат!.. Направду, це було вже занадто! найбрудніші містечка… та зубожілі субпрефектури не бажали бачити нічого, крім біпланів… Вільбура Райта[60] з компанією!..

Куртіаль чудово розумів, що це боротьба не на життя, а на смерть… Він вирішив дати відсіч… Зробити неможливе. Протягом двох місяців він опублікував у своєму журнальчику один за одним чотири підручники і дванадцять статей, в яких доводив, що літаки ніколи не літатимуть!.. Він називав це хибним прогресом!.. Протиприродним захопленням! збоченням техніки!.. Він вважав, що це жахливе сп'яніння минеться! А він, Куртіаль де Перейр, який має тридцятидворічний досвід, умиває руки! До статей додавалися світлини!.. Але він запізнився! Читачі були вже надто захоплені!.. Їх накрила зростаюча популярність! У відповідь на свої памфлети і викривальні промови він отримав лише образи, град грубих лайок і погроз… Винахідницька публіка вже не йшла за де Перейром!.. Такою була гірка правда… Але він уперся… Й не бажав відступати!.. Ба навіть пішов у наступ!.. Так, у найкритичніший момент він заснував товариство «Перо на вітрі»!.. На захист повітряної кулі, набагато легшої за повітря! Виставки! Демонстрації! Конференції! Свята! Розваги! Громадські слухання в «Майстротроні». Але у нього не знайшлося й десятка прихильників! Усе попахувало жахливим провалом! Я знову взявся за латання… Я стільки вже запозичив зі старого прив'язного аеростата «Архімед», що не залишилося більше жодного придатного клаптя!.. Одні зогнилі обривки!.. І «Завзятий» був не набагато кращими… Самі нитки! Скрізь світилися діри… Я бачив усе, і мені довелося за це дорого заплатити!

У неділю в Понтуаз відбувся наш останній повітряний підйом. Все-таки він вирішив ризикнути… Куртіаль не говорив нічого певного!.. Як могли, ми підрихтували нашого нещасного напівпокійника, зібрали нитки на кутках, вивернули оболонку навиворіт… Трохи зміцнили целофановими смужками… каучуком, дротом та законопатили клоччям! Але незважаючи на все це, перед мерією сталося неминуче, відбувся заключний напад! Хоч ми і закачали в нього майже цілий газометр… Він втрачав значно більше, ніж брав у себе… Це був ендосмос[61], Перейр одразу ж поставив діагноз… А потім, як і слід було очікувати, він повністю луснув… з жахливим шумом! Усюди став ширитися огидний запах… Люди намагалися врятуватися від газу… Почалася паніка! загальне сум'яття!.. А потім величезна оболонка звалилася просто на жандармів!.. Вони заплуталися в складках і почали задихатися… Дриґали ногами… Вони нагадували пацюків… Після тригодинних зусиль звільнили наймолодшого!.. Інші були непритомні… Нашій популярності настав кінець! Усі накинулися на нас… Хлопчаки почали дражнитись!..

Але нам таки вдалося все це зібрати… світ не без добрих людей… На щастя, недалеко від святкового саду був великий шлюз!.. Ми переговорили з господарем баржі… І він дозволив нам на ній розміститися… Баржа спускалася до Парижа… Весь наш мотлох запхали в глибину трюму…

Подорож пройшла добре… На неї витратили близько трьох днів… Увечері ми прибули до Порт Англе… повітроплаванню настав кінець!.. Ми непогано збавили час на облавку цієї шаланди… То були добрі люди, фламандці з півночі… дуже люб'язні… Вони весь час пили каву… від чого не могли спати, і чудово грали на акордеоні… Як зараз бачу білизну, що сохла на мотузку, напнутому через всю баржу… Білизна була найяскравіших барв… суничного, шафранного, зеленого, помаранчевого кольору… На будь-який смак… Я навчив їхніх дітиськ робити паперові кораблики… Вони їх ніколи не бачили.

* * *

Щойно господиня, пані де Перейр, довідалася про фатальну новину, вона притьмом примчала в контору… Я ніколи її раніше не бачив… усі одинадцять місяців, що там перебував… Мала статися справжня катастрофа, аби вона наважилася завдати собі такого клопоту… Їй було добре і в Монтрету.

Спершу через її незвичайну ходу я було подумав, що це «винахідниця», яка з'явилася, щоб оповісти нам про свою «систему»… Вона була в стані сильного збудження… Смикнула за двері різко й обурено, насилу знаходила слова, а капелюх на її макітрі зовсім з'їхав набік. На ній була густа вуаль… Її обличчя я не бачив. Пам'ятаю чорну оксамитову спідницю з важкими складками та ліловий вишитий корсаж у стилі «болеро»… він був усіяний перлинами того ж кольору… Ще парасолька з переливчастого шовку… Я добре запам'ятав, як вона виглядала.

Після короткого вступу я посадовив її у великий фотель для відвідувачів… Порадив їй набратися терпіння й трохи зачекати Вчителя… Але вона одразу ж у мене вчепилася!..

«А! так це ви, Фердінане?.. Я не помиляюся? О! Тоді ви знаєте, в чому річ?.. Тепер це справді кінець? Мій полішинель!.. Він їй-бо дійшов до ручки!.. Він нічого не хоче робити, чи не так?..» Вона вперла стиснуті кулаки собі в боки! І розвалилася в кріслі! Вона зверталася до мене доволі грубо!..

— Він не хоче й пальцем поворухнути!.. Він перепрацював?.. Він гадає, що ми можемо спокійно жити!.. На що? На ренту? О! Голодранець! О! Телепень, худоба! Клятий покидьок! Де він зараз?

Вона оглянула заднє приміщення контори…

— Його там немає, шановна пані!.. Він пішов до міністра!..

— Ах! до міністра! То що ви кажете? До міністра! — вона розреготалася! — О! Мій хлопчику! О! Скажіть комусь іншому!.. Не мені!.. Я знаю його краще, ніж ви, цю мавпу! до міністра! О! ні! Радше до борделю! Це може бути! В божевільню! В богодільню! Так! Це будь ласка! Байдуже куди! У Венсенн! У Сен-Клу! Все може бути! Але до міністра! О! ні!

Вона тицьнула мені під ніс свою парасольку…

— Ви співучасник, Фердінане! Послухайте!