Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ти ж викрадаєш того корабля у свого рідного сина, — дорікнула вона. Марко насупився. Наомі підборіддям показала на екран. — Я про «Чецемоку». Філіпові я сказала, що, коли ми прибудемо сюди, він може взяти собі цей корабель як подарунок від мене. Це його корабель, а ти — злодій, що краде це у свого рідного сина.

— Воєнна потреба, — виправдався Марко.

— Ну й гівняний же з тебе батько.

Його спідня щелепа випнулася вперед. Руки зціпилися в кулаки. На мить їй видалося, що зараз він таки дасть своїм кулакам волю. Та й покаже тій публіці, для якої він розігрував цю свою показуху, хто й що він є насправді. Але він зумів приборкати вчасно свій гнів, а вона лишилася непевна, як це сприйняла, з яким почуттям: полекші чи розчарування.

— Сиділа б ти на місці й нікуди не бігала, то Джеймс Голден лишився б живий. Але ти переступила. Опинилася там, де не твоє місце. То побачиш, як він загине. Через тебе.

Наомі підвелась, утерла очі тилом руки. Підробка її голосу по­вторила на весь камбуз: «Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в біді...»

— Ще щось маєш сказати?

— Удаєш, ніби тобі все байдуже, — сказав Марко. — Але це не так.

— Це ти так кажеш, — огризнулася вона й стенула плечима. — Мене трохи стукнуло. І мені голова болить. Чи й ще щось. Сходжу в медвідсік, підлікуюсь, гара?

— Ти можеш прикинутись...

— Щось просимулювати в медчастині? Чи ти ще й тут хочеш мене придавити?

«Ох, це вже я занадто розійшлась!» А за всім, що вона наговорила, наринула ціла повінь слів, слів... гупаючи в голову й вимагаючи випустити їх назовні. «Ти егоманіяк і садист!» І: «Аж не віриться, чи ж це я колись казала, що люблю тебе!» І: «Якщо Джим загине, то, клянусь Богом, я так запрограмую магнітну камеру цього корабля, що реактор вибухне, і всі ми полетимо в пекло слідом за Джимом!» Але затятись — це теж пастка, то вона й прикусила язика. Лише своїй мовчанці дозволила перебивати ритм Маркового ораторського дійства, й вона побачила, як він здвигнув плечима, втративши надію переконати її, та й зійшов зі спорудженої в голові своїй сцени.

— Мірал! — гаркнув він, і від кают екіпажу почав наростати шум чийогось наближення.

— Ти зловживала тою свободою, яку я тобі давав, то й дозловживалась. Більш на свободу пересування і не сподівайся.

— Надто небезпечна, щоб ходити на волі? — перепитала вона, а тоді почала облизувати пучки своїх пальців — і приліпила якусь марку до уявної дошки. — Тож 1:0, на мою користь.

У медчастині якась незнайома їй жінка провела її крізь низку тестів, аби впевнитися, чи Наомі не має крововиливу в голові; чи жоден з її синців не є таким забоєм, що міг би потрощити м’язи, наводнити її тіло калієм, а тоді й серце зупинити. Мірал, прихилившись до шафки з медикаментами, перелічував крізь зуби, із ледь приховуваною люттю, всякі непристойні слова: сука, шльондра, лярва... Наомі, протягом цих днів перебираючи та чистячи інвентар, напам’ять знала вміст цієї шафки. Перша шухляда: марля та бинти. Друга шухляда: разові картки крові для доброї сотні різних польових тестів. Третя: медикаменти швидкої допомоги на взір декомпресійних пакунків, адреналінові шприци, стрічка для дефібриляції. Ось Наомі втупилася в Мірала з його невгавно-непристойною літанією. Той перш відвернувся, а тоді й собі витріщився на неї, тепер уже вимовляючи кожне лайливе слово ще з більшим притиском. Тут лікарка сказала їй сісти, й подушечка під нею, від зміни положення її тіла, затріскотіла. Анальгетичний спрей у ротик Наомі. Смак — фальсифікованої вишні з цвіллю.

— Ну, повідлежуйтесь трішки пару днів, та воно й минеться, доб­­ре? — сказала медичка.

— Це я можу! — бадьоро пообіцяла їй Наомі й скік із кушетки на підлогу. Та, не гаючись, носком ноги вцілила Міралові просто в пах, аж той упав головою в незасунуту шухляду шафки. Але, при цьому, чи не зламала собі двох пальчиків бойової ноги. Заболіло так, що ой-ой-ой, але вона, начхавши на той біль, накинулася на свого кривдника — ну товкти його в голову й шию. Він скотився на підлогу, то й вона з ним скотилася. А з відчинених дверцят шафки сипонули на підлогу всі тестові картки й готові до використання ліки для підшкірного впорскування. Мірал змахнув ліктем і лиш ледь зачепив їй щелепу, але таки задзвеніло в її вухах.

Вона впала на бік, припала животом до підлоги, в обличчя їй уп’ялися декомпресійні набори завбільшки з її великого пальця, бо Мірал вивернувся й став коліньми на її спину. Лікарка верещала. Наомі силкувалася випорснути з-під нього, намагалась уникати ударів, але нічого не могла вдіяти. Злим виквітом вибухнув біль поміж лопаток. І тоді, мов скотилась каменюка часу, та вагота спала з неї. Наомі перекотилася набік. То Карал схопив Мірала за руки й не випускав. Нападник сіпався й сипав прокльонами, але погляд старого поясанина був твердий і незворушний.

— Сердься сам на себе, що дозволив їй захопити тебе зненацька! — переконував його Карал. — Марко ж не накидається на неї з кулаками, то чого ти поліз, недотепо? Тютя-матютя!

— Та вже гара, гара, — мовив Мірал, і Карал відпустив його. Медичка, забившись у куток, аж кипіла вся від люті, але мовчки. Мірал потирав шию і злісно витріщався на Наомі, що все ще лежала на підлозі. Карал підійшов, подивився на неї.

— З тобою все гара, Кісточко?

Вона кивнула головою, і коли Карал простяг їй руку, взяла її й, спершись на неї, підвелася. Коли вона подибала до дверей, Мірал посунув за нею. Та Карал застережно поклав тому руку на груди.

— Сам одведу її, я.

Наомі йшла, похнюпившись, прикривши обличчя косами, немов вуаллю. Від постійного тиску прискорення дуже боліли коліна й спина, гірше за її рани. Скільки вони йшли по кораблю, до неї оберталися злостиві лиця. Вони обпікали її ненавистю, мов вогнем. Коли проходила через камбуз, там на екрані й досі видніла «Чецемока», сполучена пуповинно з кораблем-флагманом. Коли треба буде її від’єднати, муситимуть поясани збавити швидкість, а то б вона перекинулася набік і потяглася б за «Пеллою», мов який безживний мацак. Отоді Наомі й переконалася б, що для неї вже все за­пізно. Але поки що цього ще не сталося, ще ні.

Коли приплуганили до