Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

«Не буду я йому потурати, — подумав Дейв. — Він заслуговує на краще».

— Це в тебе галюцинації, друже.

Оллі залишився незворушним:

— Оце щойно він був у спільній залі, дивився телевізор із рештою тих ранніх пташок. Я йому помахав, і він махнув мені у відповідь. — Усмішка, вражаюче юнацька, розквітла на обличчі Оллі. — Ще й підморгнув мені.

— Білі велосипедні шорти? Майка без рукавів? Двадцять два і гарної зовнішності? Нехай я не ґей, але, гадаю, такого б я помітив.

— Він тут заради мене, тому я єдиний, хто може його бачити. Що й треба було довести. — Оллі зіп’явся на ноги. — Ходімо назад? Я вже готовий до кави.

Вони пішли до патіо, де мусили підніматися вгору сходами так само обережно, як перед тим спускатися. Колись вони жили в Еру Рейгана, тепер вони жили в Еру Скляних Стегнових Кісток. Досягши вибрукуваного кам’яними плитами майданчика перед спільною залою, обидва зупинилися, засапані. Коли Дейв упорався зі своїм диханням, він промовив:

— Отже, учні, що ми вивчили сьогодні? Що втіленням смерті є не скелет верхи на блідому коні й із косою на плечі, а гарячий хлопчина з денс-холу з блискітками на щоках.

— Я собі так уявляю, що різні люди бачать різних аватарів, — лагідно зауважив Оллі. — Судячи з того, що я читав, більшість, коли наближаються до смертної брами, бачать своїх матерів.

— Оллі, більшість не бачать нікого. І ти ще не перед смертною…

— Утім, моя мати померла невдовзі після того, як я народився, тому я її навіть не впізнав би.

Він вирушив до подвійних дверей, але Дейв узяв його за руку:

— Я триматиму в себе годинника до гелловінської вечірки, як ти на це? Чотири місяці. І побожно його заводитиму. Але якщо ти тоді ще будеш тут, ти забереш його назад. Згода?

Оллі просяяв:

— Абсолютно. Ходімо подивимося, як в Ольги справи з тією La Tour Eiffel, пішли?

Ольга знову сиділа за гральним столом, утупившись очима в складанку. Погляд у неї не був щасливим.

— Дейве, я залишила тобі останні три деталі. — Щаслива чи ні, вона принаймні знову пам’ятала, хто він такий. — Але все одно тут залишиться чотири діри. Після цілого тижня роботи це дуже розчаровує.

— Лайно трапляється, Ольго, — сказав Дейв, сідаючи.

Він вставив останні деталі з задоволенням, яке віднесло його в часі до дощових днів у літньому таборі. Де, як він оце зараз усвідомив, спільна зала була майже точнісінько такою, як ця. Життя — це коротка поличка, яка постачається вже з підпірками для книжок.

— Так, трапляється, — кивнула вона, уважно роздивляючись чотири вільні пази. — Звичайно, трапляється. Але так багато лайна, Бобе. Так багато.

— Ольго, я Дейв.

Вона обернула свою нахмуреність до нього:

— Я так і сказала.

Нема сенсу сперечатися, як нема й сенсу переконувати її, що дев’ятсот дев’яносто шість із тисячі — це гарний рахунок. «Їй десять років до ста, а вона досі вважає, що заслуговує на перфектність, — подумав Дейв. — Деякі люди мають винятково стійкі ілюзії».

Підвівши очі, він побачив, як Оллі вигулькує з завбільшки як комірчина «виробного центру», сусіднього зі спільною залою. В руках він тримав аркуш крепового паперу і ручку. Діставшись столу, він упустив креповий папір на складанку.

— Стривай, стривай, що ти робиш? — запитала Ольга.

— Викажи трішки терплячості бодай раз у своєму житті, дорогенька. Сама побачиш.

Вона відкопилила нижню губу, наче ображена дитина.

— Ні, я йду курити. Якщо ти хочеш рознести цю чортову штуку, на здоров’я. Засип усе назад до коробки або розсип по підлозі. На твій вибір. Усе одно вона негодяща в такому вигляді.

Обережно і гоноровито, наскільки дозволяв артрит, вона рушила геть.

Оллі, полегшено зітхнувши, опустився на її стілець.

— Так набагато краще. Нагинатися тепер — чисто гадство.

Він накреслив дві зниклі деталі, які виявилися сусідніми, потім пересунув папір, щоб накреслити інші дві.

Дейв дивися з цікавістю.

— Гадаєш, вийде?

— О, так, — відповів Оллі. — Там, у поштовій кімнаті, є кілька картонних коробок «Федерал Експрес». Я поцуплю одну. Виріжу і трохи розмалюю. Головне, не дозволяй Ользі запасти в істерику, щоб не рознесла цю чортову штуку, поки я повернуся.

— Якщо тобі потрібно сфотографувати — ну, знаєш, щоб усе зійшлося, — я принесу свій айфон.

— Мені це не треба. — Оллі з серйозним виразом постукав собі по лобі. — Камера в мене тут. Там старий фотик «Бравні»[247], звісно, не смартфон, але навіть тепер він доволі добре працює.

III

Ольга дійсно залишалася роздратованою, коли повернулася з вантажної платформи, і дійсно хотіла розібрати не цілком викладену складанку, але Дейвові вдалося відволікти жінку, помахавши в неї перед лицем дошкою для крибеджу[248]. Вони зіграли три партії. Усі три Дейв програв. Останню насухо. Ольга не завжди була певна, хто він такий, траплялися дні, коли вона думала, що знову живе в Атланті в пансіоні якоїсь тітки, проте, коли доходило до крибеджу, вона ніколи не проґавлювала подвійної серії чи п’ятнадцяти очок за пару.

А ще вона насправді удачлива, подумав Дейв не без гіркоти. Хто ще закінчує з двадцятьма очками в цьому клятому крибі.

Близько чверті по одинадцятій («Фокс Ньюз» поступився Дру Кері з його втюхуванням призів у «Правильній ціні»[249]) повернувся Оллі Френклін і попрямував до крибедж-дошки.

Поголений, у чепурній сорочці з короткими рукавами, він глядівся мало не франтом.

— Агов, Ольго, а я дещо маю для тебе, коханочко.

— Я тобі не коханочка, — відгукнулася Ольга. У її очах зблиснула приглушена, трохи ница насмішкуватість. — Щоб мені втопитися у ведмежому лайні, якщо в тебе бодай колись була кохана дівчина.

— Невдячність, ось твоє наймення, жінко[250], — промовив Оллі беззлобно. — Простягни руку. — І коли вона це зробила, він поклав їй на долоню чотири новостворені деталі складанки.

Вона подивилася на них підозріливо:

— Що це таке?

— Деталі, яких бракує.

— Деталі, яких бракує до чого ?

— Бракує складанці, яку ви з Дейвом збираєте. Пам’ятаєш складанку?

Дейв ледь не насправді почув клацання під кучерявою хмарою білого волосся, коли там ожили старі реле і заіржавілі блоки пам’яті.

— Звісно, я пам’ятаю. Але ці ніяк не підійдуть.

— А ти спробуй, — запропонував Оллі.

Дейв забрав їх