Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ярмарок нічних жахіть 📚 - Українською

Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ярмарок нічних жахіть" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 170
Перейти на сторінку:
у Ольги, поки вона зважалася. На його око, вони виглядали перфектно. На одній було зображено переплетення ферм; на двох, які сусідили в складанці, частину рожевої хмарки на обрії; на четвертій був лоб під хвацько насуненим беретом якогось крихітного boulevardier, що міг прогулюватися по Вандомській площі. Це просто дивовижно, подумав Дейв. Нехай Оллі вісімдесят п’ять, але він досі козирний. Дейв повернув деталі Ользі, і вона їх одну по одній поклала. Кожна пасувала ідеально.

— Voilа, — промовив Дейв і потис Оллі руку. — Tout fini [251]. Чудесно.

Ольга так близько нахилилася до складанки, що торкалася її носом.

— Ця нова деталь з фермами не дуже відповідає тим, що довкола неї.

Дейв сказав:

— Це дещо невдячно, навіть як на тебе, Ольго.

Ольга видала звук «пхгм». Над її головою Оллі повів бровами. Дейв зробив те саме йому у відповідь.

— Сідай з нами за сніданком.

— Я можу пропустити сніданок, — пояснив Оллі. — Наша прогулянка і мій найсвіжіший артистичний тріумф мене втомили. — Він нахилився поглянути на складанку і зітхнув. — Так, не відповідає. Але все одно близько.

— Близько рахується тільки в конячих підковах[252], коханчику, — оголосила Ольга.

Оллі повільно вирушив до дверей, що вели до «Вічнозеленого крила», його ціпок вистукував свій непомильний ритм раз-два-три. Він не з’явився до сніданку, а коли він не з’явився і на обід, медсестра, що чергувала того дня, пішла перевірити і знайшла Оллі лежачим на покривалі ліжка зі складеними на грудях його талановитими руками.

Схоже, він помер, як і жив, — мирно й без жодного галасу.

Того вечора Дейв спробував двері свого покійного друга і знайшов їх незамкненими. Він сів на прибране ліжко, тримаючи на долоні годинник із відкритою кришкою, щоб бачити як бігає секундна стрілка в маленькому колі понад цифрою 6. Дейв подивився на речі Оллі — книжки на полиці, альбом для етюдів на письмовому столі, різноманітні малюнки, пришпилені до стін, — і загадався, хто їх забере. Той ні до чого не здатний брат, припустив він. Дейв порився в пам’яті по його ім’я, і воно виловилося: Том. А племінницю звуть Марта.

Над ліжком висіло зображення вродливого юнака з високо зачесаним волоссям і блискітками на щоках. На його губах Купідона блукала усмішка. Невеличка, але зваблива.

IV

Літо розквітло повною мірою, потім почало убувати. По Меріленд-авеню снували шкільні автобуси. Стан Ольги Глухової погіршувався; вона дедалі частіше сприймала Дейва за свого покійного чоловіка. Вправність у крибеджі залишалася, але вона почала втрачати свою англійську мову. Хоча і старший син Дейва, і дочка жили неподалік, у передмісті, саме Пітер відвідував його найчастіше, проїжджаючи машиною шістдесят миль із ферми в окрузі Гемінгфорд і часто вивозячи батька кудись повечеряти.

Підкочувався Гелловін. Персонал прикрашав спільну залу помаранчевими і чорними гірляндами. Мешканці Центру проживання з доглядом «Лейкв’ю» святкували День Усіх Святих із сидром, гарбузовим пирогом і колобками з попкорну для тих небагатьох, чиї зуби ще могли прийняти такий виклик. Багато хто проводив цей вечір у костюмах, які нагадали Дейву Келхуну те, що розказував його друг під час їхньої останньої бесіди, — як наприкінці вісімдесятих відвідування ґей-клубів стало занадто схожим на участь у маскараді з оповідання Едґара По про Червону Смерть. Він подумав, що «Лейкв’ю» також є певного роду клубом, і подеколи таки фривольним, але тут є одна вада: звідси не можна піти, якщо тільки ти не маєш родичів, готових тебе прийняти. Пітер із його дружиною зробили б це для Дейва, якби він попросив, віддали б йому ту кімнату, де колись жив їхній син Джером, але Пітер із Алішею самі зараз старішають і він не мусить себе їм нав’язувати.

Одного теплого дня на початку листопада Дейв вийшов на вибрукуване патіо і сів на одну з тамтешніх лав. Подалі манили сонячні доріжки, але він більше не наважувався долати сходи. Спускаючись, він може впасти, що було б погано. Або він може не зуміти піднятися назад без допомоги, що було б принизливим.

Він примітив якусь молоду жінку, що стояла біля фонтана. На ній була сукня до гомілок, із коміром у рюшиках, які тепер побачиш тільки в старих чорно-білих фільмах по «Ті-Сі-Ем»[253]. Волосся жінка мала яскраво-руде. Вона йому посміхнулась. І помахала.

«Ач яка, тільки поглянути на тебе, — подумав Дейв. — Хіба не тебе я бачив невдовзі по тому, як закінчилася Друга світова війна, коли ти вилазила з пікапа свого хлопця на автозаправці «Гамбл Ойл» в Омасі [254]?»

Немов почувши його думку, гарненька рудоволоска підморгнула Дейву, а потім злегка підсмикнула поділ своєї сукні, показавши коліна.

«Вітаю, Міс Звабо, — подумав Дейв. А потім: — Колись ти була утнула набагато краще за це».

Той спогад підбив його розсміятися.

І вона засміялась навзаєм. Він це бачив, але почути не зміг, хоча вона стояла близько, а слух він мав досі гострий. Потім вона зайшла за фонтан… і не вийшла. Утім, Дейв мав причину вважати, що вона повернеться.

Оце щойно він був побачив там життєву силу, не більше й не менше. Сильне пульсуюче серце краси і бажання. Наступного разу вона з’явиться ближче.

V

Наступного тижня до міста приїхав Пітер і вони вибралися повечеряти в одному приємному закладі неподалік. Дейв їв добре і випив дві склянки вина. Вони його добряче ожвавили. Коли зі стравами було покінчено, він дістав із внутрішньої кишені піджака срібний годинник Оллі, обмотав його важким ланцюжком і посунув по скатертині до свого сина.

— Що це? — спитав Пітер.

— Дарунок від одного мого друга, — сказав Дейв. — Він подарував мені його незадовго перед тим, як відійшов. Я хочу, щоб він тепер був твоїм.

Пітер спробував посунути годинник назад.

— Я не можу його взяти, тату. Він занадто гарний.

— Насправді ти зробиш мені ласку. Все через мій артрит. Мені дуже важко його заводити, а доволі скоро я взагалі не буду здатен цього робити. Чорти забирай, цій речі не менш як сто двадцять років, а годинник, який прожив так довго, заслуговує на те, щоб цокотіти стільки, скільки зуміє. Тому, будь ласка, прийми його.

— Ну, якщо ти наводиш такі резони… — Пітер узяв годинник і опустив собі до кишені. — Дякую,

1 ... 117 118 119 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярмарок нічних жахіть», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ярмарок нічних жахіть"