Читати книгу - "Шантарам"

— Шепеш — це кара Божа, братику. Від цих тварюк нікуди не подінешся. Тому в наглядачів свої ковдри, і сплять вони окремо. У них там немає шепеш. Подивися на мене, я покажу тобі, що з ними треба робити.

Він стягнув футболку і вивернув її. Узявшись за кінець шва, він відітнув складку і показав мені, що там коїться.

— Побачити їх не так-то просто, зате відчути на собі дуже легко, яар! Але не хвилюйся. Знищити їх неважко. Потрібно просто затиснути їх нігтями, от так.

Я спостерігав, як він промацує пальцями шов коміра і давить воші.

— Ну от, сорочка чиста...— сказав Магеш, акуратно згорнувши футболку.— Після цього обгортаєшся рушником, знімаєш штани і вбиваєш їх всіх на штанях.

Визирнувши у вікно, я побачив у дворі не менше сотні людей, зайнятих тим ділом. Дехто вже й махнув на шепеш рукою, дозволяючи їм безперешкодно кусати себе, вони лише чухалися, мов безпритульні пси. Проте я не міг витерпіти цього божевільного розгулу на своєму тілі. Здерши з себе сорочку, я оглянув шов на комірі й побачив, що воші там аж кишать. Я почав давити їх, проходячи шов за швом. У мене пішло на це декілька годин; отак я робив щоранку, та вже ніколи не почувався чистим. Знаючи, що знищив ту погань, я мав таке враження, ніби вона й далі лазить по моєму тілу. Мені було страшно, і з часом я мало з глузду від того не зсунувся.

Вдень усі ми сиділи у дворі. Дехто грав у карти, інші розмовляли або намагалися спати на кам’яних доріжках. Чимало було і таких, хто бродив нетвердою ходою, човгаючи худими ногами і бурмочучи собі під носа щось безглузде. Дійшовши до стіни, вони налітали на неї й стояли, аж ми обертали їх у протилежному напрямку.

Обід складався з рідкого супу, який розливали по тарілках. На вечерю давали той же суп з коржиком чапаті. Суп варили з лушпиння яких-небудь овочів — буряка, моркви, гарбуза, турнепсу. Кидали туди й вирізані з картоплі вічка, облущене цибулиння й обрізки з кабачків. Весь той брудний непотріб плавав у наших тарілках. Самих овочів ми й не бачили — вони діставалися охоронцям і наглядачам. Великий бак, який викочували у двір перед обідом, містив сто п’ятдесят порцій, а в’язнів було сто вісімдесят. Щоб усунути цю несправедливість, наглядачі заливали в бак два відра холодної води.

О шостій годині охоронці лічили нас ще раз і замикали в камері. Протягом двох годин можна було розмовляти і палити чарас, який купували в наглядачів. Всі в’язні на Артур-роуд отримували щомісяця по п’ять відривних талонів на додатковий пайок. Ті, у кого були гроші, могли купити їх більше. У декого були цілі рулони з декількома сотнями талонів. На них можна було придбати гарячу їжу і чай, хліб, цукор, варення, мило, приладдя для гоління і цигарки або найняти в’язня, щоб випрати одяг чи надати інші послуги. Талони правили також за валюту на місцевому чорному ринку. За шість штук можна було дістати голі, або «кульку» чарасу; за п’ятдесят тобі могли ввести дозу пеніциліну, а за шістдесят навіть героїн. Проте з цим наркотиком наглядачі вели непримиренну війну, тому що, накачавшись героїном, чоловік утрачав страх, а наглядачі — владу над ним. Більшість в’язнів задовольнялася напівлегальним чарасом, і в камері часто плавав запах гашишу.

Щовечора люди збиралися гуртами і співали — сідали кружком і, стукаючи в перевернуті алюмінієві тарілки, виконували любовні пісні з улюблених кінофільмів. Навколо кожного кружка збиралося ще душ із двадцять-тридцять, які ляскали в долоні й підспівували виконавцям. Співаючи, люди плакали, не соромлячись сліз, а часто і сміялися всі разом. Ці пісні допомагали їм підтримувати одне одного і зберігати в своїх серцях любов.

Наприкінці другого тижня я познайомився з парубками, яких мали випустити на волю. Магеш переконав мене, що з ними я можу переслати записку Хадербгаю. Це були неписьменні сільські хлопці, що приїхали подивитися Бомбей і були затримані під час облави. Ніякого звинувачення їм не висунули, але протримали у в’язниці три місяці. Я написав на клапті паперу ім’я і адресу Абделя Хадер Хана і коротку записку, що сповіщала про мій арешт.

Того ж дня надвечір декілька наглядачів увійшло до камери і звеліло нам сісти навпочіпки. Потім вони затягнули хлопців, які погодилися допомогти мені, і кинули їх біля входу. Вони були в напівнепритомному стані. Їх жорстоко побили; кров струмувала з безлічі ран на їх лицях. Губи їхні набрякли, руки і ноги були вкриті слідами від ударів палиць.

— Ці собаки намагалися винести з в’язниці записку, яку написав гора,— прогарчав Здоровань Рагул на хінді.— Всі, хто спробує допомогти йому, отримають те ж саме. Зрозуміло? Ці двоє відсидять ще шість місяців у в’язниці, в моїй камері. Шість місяців! Спробуйте тільки допомогти йому, і з вами буде те ж саме.

Наглядачі вийшли з камери, а ми позаходилися біля тих нещасливців. Я промив їхні рани і перев’язав ганчірками, що були напохваті. Магеш Допомагав мені, й коли ми зробили все, що могли, він дістав цигарку.

— Це не твоя провина, Ліне,— сказав він. — Зрозуміло, моя.

— Ні, старий,— сказав він співчутливо.— Така вже це в’язниця. Таке трапляється тут щодня. Це не твоя вина, братику, і не моя. Але тепер у тебе проблема. Ніхто не захоче допомогти тобі. Не знаю, скільки ти пробудеш тут. Бачиш старого Панду? Він вже три роки в ув’язненні, а суду над ним так і не було. Аджай сидить понад рік, Сантош два роки. Йому теж не висунули ніякого звинувачення, і не відомо, чи буде суд. Я не знаю, як довго тобі доведеться тут просидіти, і допомогти тобі ніхто не зможе.

Минав час, і виявилося, що Магеш має рацію. Люди боялися гніву наглядачів і не хотіли ризикувати. Щотижня когось випускали на волю я звертався до нього, та люди уникали мене. Моє становище було дуже кепське. За два місяці у в’язниці я схуд, напевно, кілограмів на двадцять, Все тіло було вкрите укусами кадмалів, на тілі було безліч незагоєних ран. І повсякчас я боявся, що по відбитках пальців дізнаються про моє кримінальне минуле. Майже щоночі мені марилося, що мене везуть відбувати ув’язнення в Австралії.

Мій страх, біль, розчарування і неспокій загострювалися, коли мене лупцював Здоровань Рагул. А робив це він дуже часто. Одного разу я сидів у