Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

Вони пролітали милю по милі, і невдовзі між Сексон і Бенсоном розгорілася жвава розмова. Сексон одразу зрозуміла, що перед нею ще один тип новочасного фермера. Досвід останніх днів дав їй змогу вільно розмовляти на цікаву для неї тему, і вона сама навіть дивувалася, що так багато розуміє з того, що каже Бенсон. На його прямі запитання вона докладно розповіла йому про їхні з Біллі плани і коротко згадала про оклендське життя.

Минаючи розплідники біля Морган-Гілу, Сексон на превелике своє диво почула, що позаду вже двадцять миль — адже це було більше, ніж вони збиралися пройти за цілий сьогоднішній день. А машина все гула й гула, пожираючи відстань, що бігла назустріч.

— А я дивувався, чого б то такому доброму хлопцеві, як ваш чоловік, блукати шляхами, — признався Бенсон.

— Я знаю, — усміхнулася Сексон. — Біллі мені переказував ваші слова. Ви гадали, що він, мабуть, з чесних робітників, та тільки на чомусь спіткнувся.

— Але ж я тоді ще не знав про вас. Тепер я розумію. Хоча мушу сказати, що в наші дні це дивина — зустріти молоде подружжя, яке з клунками за плечима подалося б у безвість шукати землі. Ага, поки не забув, скажу вам одну річ. — Він обернувся до Біллі.— Я допіру казав вашій дружині, що на моєму ранчо для вас завжди знайдеться робота. В мене є затишний будиночок на три кімнати, до ви могли б оселитися. Не забувайте цього.

Окрім усього іншого, Сексон дізналася й те, що Бенсон скінчив агрономічний коледж при Каліфорнійському університеті — вона навіть і не знала, що існує така галузь науки! Щодо державної землі Бенсон висловився без особливої надії.

— Вільна державна земля ще є,— сказав він, — але з тих чи тих причин непридатна. Якщо в тій місцевості, куди ви йдете, і є добрий грунт, то ринок збуту недосяжний. Я щось не чував, щоб там проходила залізниця.

— Ось ми скоро проїжджатимемо Пагарською долиною, — сказав він, коли вони поминули Гілрой і мчали до Сарджента. — І я покажу вам, що можна зробити з грунтом; і того досягли не агрономи з вищою освітою, а прості, темні чужинці, з яких наші зарозумілі американці так глузують. Ви самі побачите. Це одна з найцікавіших околиць у нашому штаті.

В Сардженті Бенсон на кілька хвилин залишив Сексон і Біллі в машині, а сам пішов залагодити якісь справи.

— Це тобі не те, що плуганитися пішки! — мовив Біллі.— Ще зовсім рано, а коли він нас висадить, ми ще встигнемо пройти не одну милю. Та все-таки, коли ми влаштуємося й забагатіємо, я залишуся при конях. Кінь мені наймиліший.

— Машина добра тільки тоді, коли поспішаєш, — згодилася Сексон. — Звичайно, якщо ми станемо дуже, дуже багаті…

— А знаєш, Сексон, — урвав її Біллі, запалившись якоюсь новою думкою, — я переконався в одному: я тепер не боюся залишитися без роботи на селі. Спершу мені було таки страшнувато, хоч я й мовчав. А коли ми вийшли з Сан-Леандро, я зовсім впав у розпач. Тепер же он, бач, аж у двох місцях — у місіс Мортімер і в Бенсона — я можу на роботу стати і до того ж на постійну. На селі для кожного робітника знайдеться робота.

— О, ні,— поправила Сексон, гордовито всміхнувшись, — ти трохи помилився. Робота знайдеться для кожного путящого робітника. Заможні фермери не беруть наймитів з милосердя.

— Ще б пак; вони ж не при благодійному закладі,— засміявся Біллі.

— А тебе вони беруть, бо ти путящий робітник. І це їм з першого погляду видно. Справді, Біллі, он скільки всякого робочого люду ми здибали вже дорогою. Але хіба хоч одного з них можна до тебе зрівняти? Я до них придивлялася. Всі вони якісь кволі тілом і розумом.

— Еге ж, братва ця досить убога, — скромно погодився Біллі.

— Тепер не відповідна пора оглядати Пагарську долину, — сказав Бенсон, знову сидячи поруч із Сексон, коли Сарджент лишився далеко позаду. — Але все-таки варто подивитись. Подумайте лиш: дванадцять тисяч акрів під самими яблунями! Знаєте, як звуть тепер цю Пагарську долину? Новою Далмацією! Нас виперли звідти, нас, спритних янкі, виперли далматинські імігранти й показали, що вони спритніші. А які вони були вбогі, приїхавши, — чисто злидні. Спершу вони наймалися на поденщину, коли збирали фрукти. Далі почали потроху скуповувати яблука на пню. І що більше вони вибивали грошей, то більшали і їхні оборудки. Скоро вони стали брати садки в довготермінову оренду. А тепер уже й землю скуповують. Вони не забаряться заволодіти геть усією долиною і випруть з неї останнього американця.

О, наші спритні янкі! Та ці обідранці слов’яни вже в перших своїх операціях з нами мали дві або й три тисячі відсотків прибутку. Тепер вони задовольняються сотнею відсотків. А коли їхній прибуток двадцять п’ять — п’ятдесят відсотків — то справжнє лихо.

— Це так само, як у Сан-Леандро, — озвалася Сексон. — Перші тамтешні власники майже всі зникли. Настав час інтенсивного господарювання. — (Сексон дуже сподобалося це речення). — Справа не в тому, щоб мати багато акрів, а в тому, хто скільки заробить на одному акрі.

— Я скажу й більше, — провадив далі Бенсон, енергійно кивнувши головою. — Дехто з них, як от Лук Скурич, ведуть справу із великим розмахом. Дехто має вже з чверть мільйона. Я знаю десятьох, що варті півтораста тисяч кожен. Вони розуміють, як узятися до яблук, це їхній хист. Вони знаються на деревах так, як ваш чоловік на конях. Для них кожне дерево — жива істота, як для мене кінь. Вони знають кожне дерево, його вдачу, всю його історію, все, що коли сталося з ним. Вони немов чують його пульс. Вони вам скажуть, чи дерево почуває себе сьогодні теж само добре, як учора. А коли йому гірше, то вони знають, чому саме, і запобіжать дальшому лихові. Глянувши на дерево в цвіту, вони вам любісінько скажуть, скільки ящиків яблук воно зародить, і навіть більше — якого гатунку й форми будуть ті яблука. Та вони знають кожнісіньке окреме яблуко і знімають його з гілки обережно, любовно, ніколи не кидають, а запаковують і відвантажують так само ніжно й любовно. Зате яблуко з’являється на