Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Але ж їх таки переступають, о Авґусте, переступають жахливо! Народ невиразно уже відчуває, що постає нова істина, народ невиразно уже відчуває, що невдовзі традиціям стане затісно у їхніх колишніх формах, народ невиразно уже відчуває, що давніх жертовних обрядів і ритуалів уже недостатньо, і він, гнаний неусвідомленим прагненням чогось нового, гнаний неусвідомленим прагненням жертви, — він рветься до лобного місця, він рветься на ігрища, які ти влаштовуєш, він рветься побачити, як конають оті нечестиві, фальшиві жертви, живлячи власною кров’ю жорстокість, щоб народ цей нарешті забувсь у хмільному чаду крови й смерти…

— Варварську дикість я обернув на послух, непогамовну жорстокість — на потяг до ігрищ. Римський народ — він черствий і суворий, це неминуче, але з уявленнями про жертвопринесення загалом це не має нічого спільного.

— У народу свої уявлення, в нього їх більше, аніж в одинака. Бо в народу почуття й відчуття загалом невиразніші й важчі, ніж думки в одинаковій душі, невиразніші й важчі, дикіші й безладніші, аніж волання його до Спасителя світу. І народ, спостерігаючи криваві жахи десь на лобному місці чи в піску на арені, — народ аж здригається, бо вже уявляє, як із цього кривавого діяння постане стеменне жертовне діяння, жертва стеменна постане, й це буде остання і остаточна форма пізнання усього земного.

— У глибинах твоєї поеми багато загадок, Верґілію, але й тут ти говориш загадками.

— З любови до нас, до людей, з любови до людства Спаситель принесе себе в жертву, власну смерть він оберне на діяння, натхненне пізнанням, і це діяння кине він в обличчя усесвіту, щоб із цього найвищою мірою реального образу служіння і зречення знову постало творення.

Цезар загорнувся у тоґу.

— Власне життя я поставив на службу своєму творінню, на службу загалу, на службу державі. Цього мені досить, щоб задовольнити потребу свою у жертовності. Раджу й тобі учинити так само.

Вони й далі так перемовлялися, але все це були уже просто порожні слова чи навіть уже й не слова, що металися в порожньому просторі, та й простір цей був уже навіть не простір. Усе обернулось на якусь неймовірну ніщоту, й ні місточка тобі, ні кладки…

— Життя твоє — істинне діяння, Цезаре, діяння задля загалу й у гущі загалу, і цьому діянню ти присвятив себе всього, до решти. На жертовне це діяння обрали тебе і призначили наші боги, ти удостоївся їхньої чести і став, як і ясує буття твоє, до них ближче, ніж будь-хто зі смертних.

— То які ж тобі жертви потрібні іще? Будь-яка справа, якщо її роблять по-справжньому, вимагає всієї людини, усього життя її; так само було, наскільки я можу судити, й з тобою, і ти маєш право зі спокійним сумлінням розглядати життя своє як самопожертву.

Померхла багатоликість буття, утратила обриси, відсунулась за порожнечу безкраю; не проступала уже жодна лінія, не проступав навіть натяк на лінію… Де ж тепер має відбутися зустріч?

— Моє діяння… то було себелюбство, навряд чи було то діяння, про самопожертву я вже й не кажу.

— То бери з мене приклад: сповни обов’язок перед народом, віддай йому те, на що він цілком заслуговує, — віддай йому власне творіння.

— Як і кожне мистецьке творіння, «Енеїда» породжена теж сліпотою… сліпотою фальшивою… все, що ми творимо… то лише витвір її, сліпоти… а для сліпоти справдешньої нам бракує смирення…

— Отже, й мені? І моєму творінню?

— Гай-гай, де вже те багатолике буття…

— Що-що?

Розмовляти було вже не варто; лишалося тільки одне: повторятися.

— Ти вершив своє діяння серед народу, і серед народу воно діянням стало; а я своє маю принести народові — принести не задля служіння діянню, а задля того, щоб пожинати визнання і лаври.

— Годі, Верґілію! — Цезар уже ледве стримувавсь від нетерплячки. — Якщо в публікації своєї поеми ти вбачаєш якусь власну вигоду, то віддай розпорядження, щоб «Енеїду» пустили у люди вже після твоєї смерти. Це — остання моя пропозиція.

— Шанолюбство поета зазвичай переживає і саму смерть.

— Як же бути?

— Творіння моє не повинне мене пережити.

— О громовержцю! Але чому, зрештою? Назви-таки, зрештою, справжню причину!

— Принести у жертву життя своє, як це зробив ти, я не зміг, тож мені доведеться принести у жертву свою «Енеїду»…. Вона має канути у забуття, а разом із нею і я.

— Це не пояснення, це просто безумство!

— Нечисте сумління… я хочу забути… забути усе… і щоб забули й мене… так треба, Авґусте…

— Оце-то звістка, оце-то радість для твоїх друзів! Верґілію, сумління твоє було б, далебі, чистіше, якби ти про своїх друзів згадував трохи душевніше, а не придумував оці забаганки, безглузді й зловмисні, бо насправді вони — не що інше, як безглузді й зловмисні відмовки.

— Спасенне, натхненне пізнанням діяння — воно ще попереду; заради нього, заради клятви йому це має статися… Спасіння у клятві, Авґусте… для всіх… для мене…

— Ох, знов ти своєї, знов про спасіння… Якщо ти це зробиш, твій Спаситель однаково ані на день раніше не явиться, зате нас ти усіх пограбуєш, свій народ пограбуєш, і ти називаєш оце спасінням?! Безумство це, просто безумство!

— Безумство — це істина, пізнання позбавлена; а йдеться про істину, натхненну пізнанням… Лиш у її реальності немає безумства.

— Виходить, є два різновиди істини? Та, що пізнання несе, — для тебе, а та, що пізнання позбавлена, — для мене? На твою думку, я говорю, як безумець? Чи не це ти бажаєш сказати? То так і скажи!

— Я маю знищити те, в чому немає пізнання… там — зло… там — темниця… там немає свободи… наша жертва слугує свободі… це — наш найвищий обов’язок… те, що пізнання позбавлене, хай поступиться місцем пізнанню… лише так, далебі, я прислужуся усім нам і спасінню народу… закон істини… пробудитися від дрімоти!

Квапний, поривчастий крок — і Цезар уже біля ложа.

— Верґілію…

— Слухаю, Авґусте.

— Ти мене ненавидиш.

— Октавіане!

— Не називай мене Октавіаном, коли так ненавидиш.

— Я… я тебе ненавиджу?

— Ще й як ненавидиш! — Цезарів голос зробився різким, аж пронизливим.

— Ох, Октавіане…

— Мовчи вже… ти так ненавидиш мене, як жодна інша людина на світі, так, як жодну іншу людину на світі, бо ти заздриш мені, як жодній іншій людині на світі.

— Це неправда… неправда…

— Не бреши, це таки правда…