Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Правда. — Цезар розгнівано, люто обсмикував листя з лаврових вінків на канделябрі. — Так, це правда… Так, ти мене ненавидиш, бо сам тільки й думаєш про царювання, та силоньки в тебе забракло, щоб до здійснення мрії зробити бодай невеличку потугу. Ти мене ненавидиш тому, що не придумав нічого, анічогісінько кращого, аніж вилити оті свої марення про царювання в поемі, аби хоч би там показати себе усевладнішим і всемогутнішим за тамтешніх царів; ти ненавидиш мене, бо мені поталанило власним горбом домогтися усього того, чого ти бажав для себе. І все ж таки я зневажаю усе те так глибоко, що навіть дозволив собі відмовитись од вінця імператора. Ти ненавидиш мене, бо покладаєш на мене відповідальність за оцю свою неміч… Ось де причина твоєї ненависти і твоїх заздрощів!

— Октавіане, послухай…

— Тебе я не хочу слухати!..

Цезар зірвався на крик, і — о диво, просто якась дивовижа — що довше й гучніше кричав він, то знову багатшим робився довкола світ; все, що бачило око, вся багатоликість буття раптом знову спливла на поверхню, знов до життя пробудилася мерхла відмерлість, і це було мовби надія.

— Октавіане, вислухай…

— Навіщо? Скажи, будь ласкавий, навіщо?.. Спершу ти лицемірно, з фальшивою скромністю зводиш ганьбу на своє власне творіння, щоб відтак було легше принизити й творіння моє, але далі творіння моє ти зволив ще дужче принизити, назвавши його подобизною символу, навіть блідим міражем; ба більше, ти скривдив весь римський народ, його батьківську віру, бо вона — уособлення, бачте, творіння мого, тож тобі не до шмиги, і через те її треба, як ти вважаєш, реформувати; і ось, добре знаючи, що усе це тобі не зарадить, добре знаючи, що усе це й не може зарадити, добре знаючи, що я був і лишаюсь за тебе могутнішим, добре знаючи, що здолати мене не до снаги тобі, ти надумуєш зрештою вшитися кудись в неземне, в якесь неземне хтозна й що, куди не потраплю ніколи ні сам я, ні будь-хто, ще й хочеш на шию мені посадити такого собі спасителя, якого немає й ніколи не буде і який замість тебе повинен зігнати мене зі світу… Я тебе знаю, Верґілію, ти стелиш м’яко, ти так любиш пишатися перед народом чистотою своєю і доброчесністю, та насправді душа твоя — буцімто чиста-пречиста — повсякчас аж кипить від ненависти й підлости. Так, повторю тобі ще раз: від ницої підлости у тебе душа аж кипить.

Божественний Авґуст, поза будь-яким сумнівом, скаржився, і його скарги ставали чимдалі гіркіші й гіркіші. Але на душі від його скарг робилось так добре, на диво так добре — ох, як же добре, що це взагалі ще могло отак бути! — немов з порожнечі незримої раптом явилась незрима тверда земля — той твердий, той незримий ґрунт, з якого знов постануть незримі мости — мости світу людського й людинолюбства, які слово пов’язують зі словом у відповідь, мости, на яких перехреститься погляд і погляд у відповідь, і тоді й слово, і погляд знову сповняться сенсом, — мости, що зведуть усе людство водно! Ох, аби лишень він говорив, говорив!..

І Авґуст таки говорив — ні, не говорив, а й далі кричав, уже не знаючи стриму у своїх невгамовних, пересипаних лайкою скаргах:

— На тебе подивишся, тебе як послухаєш — ти і чистесенький, і доброчесний, і скромний, тільки ж надто чистесенький, надто скромнесенький, надто уже доброчесний, щоб усі ці чесноти не викликали підозри… Зі своєю так званою скромністю ти ніколи собі не дозволив би посісти який-небудь пост, коли б я тобі його й запропонував; та ніколи б я і не зважився тобі його запропонувати, бо насправді такого поста взагалі не придумаєш, щоб тобі догодити, хай би який там він був — чи то сенаторський, чи то проконсульський, а чи ще вищий; він прийшовся б тобі все одно не до шмиги, і взагалі, я надто в’ївся тобі в печінки, надто глибоко ти ненавидиш мене, щоб з моїх рук прийняти який-небудь пост! Авжеж, через ненависть до мене ти мусив узятися за віршування, відгородитися муром поетичної незалежности, адже те, чого ти далебі вимагав від мене — щоб я відступився й полишив тобі своє місце, — цього я зробити для тебе не міг і не можу, не кажу вже про те, що ти все одно відкинув би й цю мою пропозицію, бо посісти мій пост ти нездатний, а позаяк усвідомлюєш це, то хоч-не-хоч ненавидиш і пост. Усе це ти чиниш через таку свою ненависть, а позаяк ти це чиниш, то свою ненависть розпалюєш знову і знову…

— Я ніколи не ставив свого віршування понад діяльність на тому посту, який би ти зволив мені запропонувати.

— Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого — і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, — щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..

У цих криках та скаргах знову пласт за пластом поставало буття в усьому його розмаїтті, і покій, що його так розлючено міряв кроками Авґуст, знов обернувся на звичайну земну кімнату, по-земному обставлену домашнім начинням, кімнату в земному будинку, — кімнату, що в надвечірньому світлі мала цілком земний вигляд. Тепер уже можна було навіть зважитись на відчайдушну спробу — ступити навпомацки на той незримий місток…

— Октавіане, ти завдаєш мені кривди, глибокої кривди…

— Та невже?! Завдаю тобі кривди? Я завдаю тобі кривди? Але ж «Енеїду» ти знищити хочеш, аби лиш її не присвятити мені! «Георгіки» ти присвятив Меценатові, «Буколіки», не повівши й бровою, — Азинію Полліону! А ось від мене, кого ти ненавидиш, від мене ти думав відбутись лише «Комаром» — мені, мовляв, досить і цього, «Комар», мовляв, навіть сьогодні, як двадцять п’ять років тому, має мене задовольняти цілком; ти вочевидь хочеш довести, що я ні на що краще претендувати права не мав ні тоді, не маю його й тепер… А те, що за ці двадцять п’ять років я життя дав своєму творінню, що саме воно і дає мені право претендувати на «Енеїду»