Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

Нарешті він досяг рогу, і його рука стала обмацувати, що ж там за рогом. Вона наткнулася на щось таке, від чого він мало не звалився лантухом. То була інша рука.

Руки вчепилися одна в одну.

Йому вкрай хотілося скористатися іншою рукою, щоб зірвати з голови рушник, але вона тримала сумку з оливковою олією, вином та поштівками з видами Санторіні, а ставити її додолу було ризиковано.

Він переживав одну з тих миттєвостей самопізнання, коли людина подумки оглядається, ніби збоку дивиться на себе і думає: «Хто я? До чого я пнуся? Чого я досяг? Чи правильно я роблю?» Артур тихенько заскиглив.

Він спробував звільнити руку, та — зась. Та, інша рука тримала його руку цупко. Іншого виходу не було, як тільки підступити ще ближче до рогу. Вистромивши голову за ріг, він трусонув нею, намагаючись зсунути рушник з очей. Власник тієї, іншої руки відреагував на це пронизливим зойком, мабуть, з великого переляку.

Рушник з голови Артура скинули, і прямо йому в очі вилупилися очі, які належали Форду Префекту. За ним стояв Слартібартфаст, далі ясно вимальовувався ґанок і високі зачинені двері.

Вони обидва прилипли до стіни і перелякано дивилися на густу непроглядну хмару навколо, намагаючися протистояти кренам та вихилясам споруди.

— Де це, фотон тобі в вустілку, тебе носило? — прошипів, охоплений панічним жахом, Форд.

— Е-е, та я… — затинаючись, почав Артур, не знаючи, як пояснити все коротко, — то там то сям. А ви що тут робите?

Форд знову втупився в Артура нажаханим поглядом.

— Без пляшки вони нас не впускають, — прошипів він.

РОЗДІЛ 21

Коли вони зайшли в залу, де вечірка була в розпалі, перше, що помітив Артур, окрім галасу, задушливої духоти, яскравих кольорових плям, що проступали крізь клуби густого диму, килимів, посиланих битими склянками і заляпаними авокадною підливою, та ще гурту птеродактилеподібних затягнутих у люрекс істот, які зібралися навколо його дорогоцінної пляшечки вина, ґелґочучи: «Ще одна чарка, ще одна чарка!», була Трилліан, до якої підбивав клинці бог грому і блискавки.

— Чи не зустрічалися ми в «Гаплику Всесвіту»? — питав він.

— Так то ви там були з молотом?

— Так. Але тут мені куди більше подобається. Ніякого тобі стриму, гуляй скільки хочеш.

По залі прокочувалися хвилі веселого вереску, а кінця її не було видно за густим натовпом розгуляних галасливих істот, які бадьоро кричали одне одному щось нерозбірливе, хоча ніхто нікого і не слухав, а часом доводили себе до нестями.

— Здається, тут не нудьгують, — мовила Трилліан. — Що ти сказав, Ар-туре?

— Я питав, який чорт тебе сюди заніс?

— Я була випадковим рядочком крапок, що навмання літали по Всесвіту. Ти знайомий з Тором? Він вергає громи.

— Привіт, — сказав Артур. — Мабуть, це дуже цікаве заняття.

— Салют, — відказав Тор, — цікаве. А в тебе налито?

— Та взагалі-то ні…

— То чому б тобі не піти та й не налити самому?

— Побачимося пізніше, Артуре, — кинула Трилліан.

У пам’яті Артура заворушилася якась згадка, і він роззирнувся.

— Зафода тут немає, правда? — запитав він.

— Побачимося пізніше, — твердо повторила Трилліан.

Тор вилупився на нього своїми чорними як вугіль очима, клоччя бороди стирчало на всі боки. Мізерне освітлення на мить зібралося з силами і загрозливо блиснуло на рогах його шолома.

Він узяв Трилліан за лікоть своєю ручищею, і його біцепси стали рухатися один повз один, мов два «фольксваґени», що заїжджають на переповнену стоянку.

І він кудись її повів.

— А знаєш, у безсмертя є одна цікава особливість… — сказав він.

— А знаєте, у космосу є одна цікава особливість… — почув Артур голос Слартібартфаста, який розмовляв з якоюсь великою масивною істотою, яка роздувала шию так, ніби рожеве кашне намагалося її задушити, і захоплено вдивлялася в очі старого і розглядала його сріблясту сиву бороду, — він до безмежжя нудний.

— Нудний? — перепитала істота, моргнувши своїми почервонілими очицями під набряклими повіками.

— Так, — підтвердив Слартібартфаст, — нудний як телячий хвіст. До страмоти. Його так багато і в ньому так мало. Щоб не бути голослівним, з вашого дозволу, я наведу вам деякі статистичні дані. Ви не проти?

— Е-е, я…

— Прошу вас, зробіть мені приємність. Бачите, ці відомості теж сенсаційно нудні.

— Даруйте, я вас охоче вислухаю за хвилинку, — сказала пухироподібна істота, поплескала старого по руці, підняла свою спідницю, наче вона могла правити їй за повітряну подушку, і зникла в натовпі.

— Я вже думав, що вона ніколи не відчепиться, — пробурчав старий. — Ходімо, землянине…

— Артур…

— Нам треба знайти Срібну поперечку, вона десь тут.

— А може, трішечки перепочинемо? — сказав Артур. — У мене сьогодні був важкий день. До речі, сюди випадково попала Трилліан, вона не говорить, яким чином; та, може, це і не суттєво.

— А ти не забув, що над Усесвітом нависла загроза?

— Всесвіт, — сказав Артур, — такий великий і досить дорослий, що півгодинки міг би дати собі раду. Гаразд, гаразд, — додав він, коли Слартібартфаст звів на нього свої брови, — я походжу і попитаю, чи не бачив її хто-небудь.

— Молодчина, молодчина, — прошамкав Слартібартфаст, — молодчина. — Він пірнув у людський вир, і кожне, повз кого він проходив, радило йому розслабитися.

— Ви ніде не бачили Поперечки? — спитав увічливо Артур якогось недомірка, що стояв з таким виглядом, ніби аж горить бажанням когось вислухати. — Зроблена вона із срібла, життєво необхідна для безпеки Всесвіту і приблизно отакої довжини.

— Ні, — сказав, пожвавившися, недомірок, — та давайте ковтнемо по наперсточку і ви мені все про неї розповісте.

Мимо продріботів Форд Префект, викаблучуючи не зовсім пристойні колінця якогось танцю в парі з дамою, чию голівку прикрашала споруда на зразок Сіднейської національної опери. Перекрикуючи гамір, Форд марно намагався зав’язати з нею щось схоже на невимушену розмову.

— Я в захваті від вашого капелюшка! — горлав він.

— Що?

— Я сказав, що в захваті від вашого капелюшка!

— Але ж я не в капелюшку.

— Тоді я в захваті від вашої голівки.

— Що?

— Я сказав, що я в захваті від вашої голівки. Неповторна конфігурація черепа.

— Що?

Не порушуючи послідовності складних, а часом і карколомних танцювальних рухів, Форд спромігся знизати плечима.

— Я сказав, що ви збіса гарно танцюєте, — ревнув він, — тільки не кивайте так часто.

— Що?

— Просто кожного разу, коли ви киваєте… — почав був Форд, — … Ой! — вирвалося в нього, коли його партнерша кивнула, щоб сказати «Що?», і гострим виступом свого фігурного черепа в черговий раз боляче цюкнула його посеред лоба.

— Одного чудового ранку мою планету висадили в