Читати книгу - "Мертвим не болить"

Вибравшися з яру, Федір довго відсапувався, потім пошкандибав до пагорка, знайшов затишне місце поміж двома кущами ліщини. Перш ніж лягти, оглянув гілля — ні, горіхів, на його біду, не було, не вродили, поживитися не вдалося. Правда, як піднімався схилом, йому траплялися сякі-такі гриби — сироїжки, вовнянки, зрідка червоноголові мухомори. І він подумав, що незабаром дійде черга й до грибів. Але поки була ще в полі картопля, саме вона манила його й притягала до себе.

З картоплею була в нього колись, ще в німецькому полоні, малоприємна історія, згадувати про яку тепер йому було смішно. Але часом вона спливала в пам’яті, бо гірке й веселе в спогадах завжди з'являються поруч. Спочатку в полоні він півроку перебивався на вареній брукві, коли разом з півсотнею таких самих неборак, як і сам, працював на чавуноливарному заводі. Потім потрапив до бауера, старого господаря гера Йоганна. Два сини його воювали на фронті, а вдома була невістка з двома підлітками. Землі в того Йоганна була сила-силенна, щоб доглядати всю господарку, бауер узяв шістьох російських полонених з армії генерала Самсонова. Узагалі в бауера було не дуже й погано, принаймні харчувалися по-людськи, хоча працювати примушували щодень без вихідних і свят. І вони працювали — як воли, робили все, і в полі, і вдома. У бауера був твердий розпорядок, такий, як і в казармі, наглядав за ними сам господар, що колись служив у війську фельдфебелем і безконечно їм про це нагадував. Невістка гасала на гладкому жеребчику по полях, наглядаючи, чи все зроблено, чи десь недороблено; господар більше був при батраках — муштрував їх і наглядав за ними водночас. Опіка його була дуже своєрідною. Він покарав кухарку, коли та недодала в їхній казан м'яса — наклав на неї штраф; тому, хто допустив якийсь брак чи не доробив щось, два чи три дні не давав мітаг — обідати, тримав лише на сніданку. Одного разу, коли полонений туляк Бєлошеєв поскаржився господареві, що інший полонений украв у нього тютюн, гер Йоганн не став дуже розбиратися, а покарав обох. Він наказав їм узятися за ліві руки, ніби для привітання, і приговорюючи: «Гутен морген — гутен таг», — бити по черзі один одного у вухо. Інші батраки, а також кухарка, дітлахи й господар з невісткою спостерігали за ними з ганку. Спочатку було навіть смішно, коли двоє росіян, ніби лінуючись, почали битися упівсили, але незабаром кинулися рознімати їх, бо покарані так розійшлися, що ледь не скривавили один одного.

Щодня вони піднімалися о п'ятій годині, заправляли акуратно ковдрами свої тапчани, пили каву з чорним хлібом, повидлом і відправлялися на роботу. Серед дня обідали — добра миска супу, каша з куснем м'яса, хліба їм давали по фунту на раз. Спали на чистій білизні: стара кухарка міняла їм постіль щосуботи, щосуботи милися під теплим душем у прибудові до кухні. Бєлошеєв, з яким товаришував Федір, не міг натішитися зі своєї військової долі, казав, дома не спав так чисто і не їв так ситно, як у тім полоні. А праця — що ж, до селянської праці вони призвичаєні. І мабуть, усе було б узагалі добре, коли б не Рудьо, чотирнадцятирічний дурень, син Герди й онук старого Йоганна.

Цей розбишакуватий хлопець увесь час тільки й думав про те, щоб учинити щось кепське батракам. То підіпре кілком комусь двері у вбиральні, то витягне з хомута супоню — а тут треба коня запрягати, чи підставить кобилі під хвіст їхній збан з-під квасу. А одного разу вийняв шворінь з навантаженого воза і як тільки кінь рушив з місця, фіра звалилася з передніх коліс, а картопля розсипалася по вулиці. Федір кинувся збирати її, а той Рудьо в городі від реготу аж за живіт ухопився — і Федір, недовго думаючи, потяг його через пліт батогом. Потім позбирав усю картоплю, полагодив воза і, не сказавши нікому нічого, поїхав у поле. А коли повернувся ввечері, то побачив на подвір’ї старого господаря, Герду, що аж кипіла від злості, і того гидотника Рудя з кривавим пругом на щоці. Старий Йоганн відразу ж розпочав слідство, Федір спробував виправдатися, але його і слухати не схотіли. Невістка щось варнякала про комендатуру і гауптвахту, та свекор сказав, що гауптвахти не буде: він не може дозволити, щоб у гарячі дні весняних робіт його робітник сидів у кутузці чи лежав з посіченим різками задом. Він його покарає ганьбою — завтра Федір піде на роботу в одній сорочці, без штанів.

Спочатку Федір навіть не зрозумів: що за дивне покарання — без штанів? У самих підштаниках, чи що? Але виявилося, що не в підштаниках — зовсім без нічого знизу. Було не холодно, пригрівало сонце: але Федоровим мукам не було межі. Увесь час він так і сяк обтягував поділ спідньої сорочки, щоб хоч якось прикрити свій чоловічий сором, але прикрити не вдавалося — треба ж було працювати: навантажувати картоплю на вози, тягати кошики й лантухи. А навколо були люди, німці й німкені, їхні діти, хлоп'ята і вже дорослі дівчата, всі вони або реготали, або в нестямі поглядали на нього, і він готовий був вовком завити від сорому і кривди. Ледь дочекавшись вечора того безконечно довгого дня, він добрався до свого кутка, знехтував навіть вечерею і шаснув під ковдру. Яке ж це було щастя — відчути своє тіло прикритим від чужих очей! Ішов йому тоді двадцять перший рік, він був нежонатий, і думалося йому, що більшого знущання з людини придумати вже неможливо, це — найжахливіше. Але проминув час, опосіли інші біди, зазнав він ще й інших знущань, у порівнянні з якими витівка того бауера здавалася недоречним жартом — не більше...

Ковтаючи з голоду слину, Федір умостився під кущами на дрібненькій траві, скорчився, увібрав голову в широкий засмальцьований комір своєї свитки, руки засунув під пахви, лежав так, часом заплющуючи