Читати книгу - "Борва мечів"

Того дня стежка виявилася трохи легшою, а пополудні крізь хмари продерлося сонце. Бран сидів на Ходоровій спині у своєму кошику і почувався майже безтурботно. Якось він навіть закуняв, приспаний м’яким хилитанням кошика у лад з кроками велетня-стайняра та його тихим мугиканням.

Збудила Брана Мейра, легенько торкнувшись плеча.

— Дивися, — вказала вона на небо сандолею. — Онде беркут.

Бран здійняв очі й побачив широкий розмах голубих крил. Птах спочивав на вітрі, неквапно кружляв дедалі вище, а за ним жадібно спостерігали Бранові очі. Цікаво, як це — маяти у височині над світом, не докладаючи жодних зусиль? Мабуть, навіть краще, ніж лазити. Він спробував сягнути беркута, вийти зі свого пришелепкуватого скаліченого тіла, полинути до неба і з’єднатися з птахом так само, як із Літом. «Зеленовидці ж могли. І я зможу.» Він пробував ще і ще, аж поки орел не зник у золотому полуденному серпанку.

— Все, полетів, — мовив він розчаровано.

— Ще побачимо інших, — відказала Мейра. — Вони живуть тут, нагорі.

— Та мабуть.

— Ходор, — мовив Ходор.

— Ходор, — погодився Бран.

Йоджен копнув ногою шишку.

— Здається, Ходор полюбляє, коли кажуть його ім’я.

— Ходор — не його ім’я, — пояснив Бран. — Це він сам собі придумав і повторює. Стара Мамка розповідала, що насправді його звуть Вальдером. Вона бабця його бабці або щось таке.

Згадавши Стару Мамку, він засумував.

— Як гадаєте, залізняки її вбили?

Мертвого тіла Старої Мамки вони у Зимосічі не бачили. Та й загалом не бачили жодної мертвої жінки.

— Вона ж нікого не кривдила, навіть Теона. Вона просто розповідала казки. Теон не зробив би їй боляче, хіба не так?

— Дехто робить людям боляче лише тому, що хоче і може, — відповів Йоджен.

— Та й у Зимосічі всіх повбивав не Теон, — зауважила Мейра. — Надто вже багато там лежало мертвих залізняків.

Вона перекинула сандолю в іншу руку.

— Пам’ятай казки Старої Мамки, Бране. Пам’ятай, як вона їх розповідала, який мала голос. Поки ти пам’ятаєш, її часточка завжди буде з тобою.

— Я пам’ятатиму, — пообіцяв він.

Довгий час вони дерлися горою, не кажучи ані слова — намагалися не загубити криву звірячу стежку високим перевалом між двома кам’янистими вершинами. Навколо до схилів чіплялися рідкі хирляві дерева. Попереду Бран бачив крижаний блиск води струмка, що спливав з гори. Раптом він усвідомив, що слухає Йодженів подих та хрускіт глиці під ногами Ходора.

— Чи не знаєте ви якихось казок чи оповідок? — зненацька спитав він Тросків.

Мейра засміялася.

— Та певно ж, кілька знаємо!

— Так, декілька знаємо, — погодився її брат.

— Ходор, — буркнув Ходор, мугикаючи пісеньку.

— То розкажіть хоч одну, — попрохав Бран. — Поки ми в дорозі. Ходорові подобаються оповідки про лицарів. Та й мені теж.

— Лицарів на Перешийку немає, — відповів Йоджен.

— Над водою немає, — уточнила сестра. — Зате у болотах лежить повно мертвих.

— Правда твоя, — погодився Йоджен, — андалів та залізняків, Фреїв та інших йолопів. Усіх пихатих і войовничих, що рушали на завоювання Сіроводцю. Жоден із тих звитяжців нас навіть не знайшов. Вони доходили до Перешийку, але назад не поверталися — рано чи пізно втрапляли у болото і тонули під вагою своєї блискучої броні, зі зброєю в руках.

Згадка про потонулих лицарів під водою примусила Брана здригнутися, але не з відрази — такі лоскотливі дрижаки він навіть любив.

— Був один лицар, — мовила Мейра, — у рік облудної весни. Його кликали Лицарем Усміхненого Дерева. Він міг бути болотником, якщо люди не брешуть.

— А міг не бути. — Йодженове обличчя змережали зелені тіні. — Напевне, принц Бран чув ту побрехеньку вже сто разів.

— Ні! — заперечив Бран. — Не чув. А якби і чув, то байдуже. Інколи Стара Мамка розповідала ту саму оповідку, що й раніше, але ми не зважали, якщо оповідь була цікава. Старі казки — мов старі друзі, така в неї була примовка. До них час від часу треба повертатися.

— Твоя правда.

Мейра крокувала собі зі щитом на спині, відкидаючи гілки з дороги сандолею. Бран вже був зневірився почути казку, коли вона раптом почала розповідати:

— Жив якось на Перешийку один допитливий хлопець — малий на зріст, як усі болотники, але хоробрий, меткий та сильний. Всеньке життя він полював, рибалив, лазив по деревах і взнав усі чарівні штуки нашого племені.

Бран був майже певний, що такої казки ніколи не чув.

— А чи бачив він зелені сни, як Йоджен?

— Ні, — відповіла Мейра, — та міг дихати болотом, бігати листям і перетворювати землю на воду, а воду на землю, прошепотівши одне лише слово. Він умів балакати з деревами, виплітати слова, примушувати замки зникати і знову з’являтися.

— От би мені таке вміти, — жалібно проказав Бран. — І коли ж він зустріне лицаря дерева?

Мейра зморщила носа і висолопила язика.

— Вже скоро, якщо один принц замовкне.

— Та я просто спитав!

— Хлопець знався на чарівному штукарстві мешканців боліт, — продовжила вона, — та хотів дечого більшого. Розумієш, наші люди рідко мандрують кудись далеко від домівок. Ми — невеличке плем’я, звичаї наші чужинцям видаються чудернацькими, здоровані з інших земель часто бувають до нас недобрі. Але парубок був хоробріший та зухваліший за інших, і одного дня, коли став дорослий, вирішив покинути болота і відвідати Острів Ликів.

— Ніхто не може відвідати Острів Ликів, — заперечив Бран. — Там живуть зелені люди.

— А він і хотів побачити зелених людей. Тому вдяг сорочку з нашитою спижевою лускою — от як моя — узяв шкіряного щита і тризубу сандолю — такі самі, як мої — та й вирушив маленьким шкіряним човником униз Зеленозубом.

Бран заплющив очі й спробував уявити собі юнака у маленькому шкіряному човнику. В його уяві болотник скидався на Йоджена, лише був старший, дужчий і вдягнений та споряджений, як Мейра.