Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

За п’ять тижнів, коли їхня фізична пристрасть була в апогеї, вони з півдюжини разів просили Шимі допомогти: три рази — домовитися про зустріч, і два рази — змінити місце зустрічі, коли Сюзен спостерегла вершників із ранчо «Піаніно», що шукали заблукалу худобу біля хижки в Поганій Траві.

Глибинний внутрішній голос, який попереджав Роланда, що користуватися червоним каменем небезпечно, щодо Шимі мовчав… але врешті-решт озвалося сумління. Коли він нарешті сказав про це Сюзен (вони лежали голі в обіймах, загорнувшись у пітник), виявилося, що її сумління теж не давало їй спокою. Нечесно було наражати хлопця на ймовірні неприємності. Дійшовши в цьому згоди, Роланд і Сюзен надалі домовлялися про зустріч без посередників. У разі, якщо вона не могла з ним зустрітися, Сюзен пообіцяла вивішувати на підвіконні свого вікна червону сорочку, нібито сушитися. Якщо ж він не міг прийти, то мав лишити білий камінь у північно-східному кутку подвір’я, навскоси через дорогу від стайні Гокі, там, де була міська колонка для води. В крайньому випадку вони могли скористатися червоним каменем за павільйоном, попри всю ризикованість такої поведінки, аніж знову втягувати Шимі в свої справи — у свій роман.

За тим, як Роланд поволі узалежнюється, Катберт і Алан спостерігали спершу з недовірою, заздрістю та тривожним зацікавленням, а потім із мовчазним жахом. Їх було вислано в безпечне місце, а вони викрили змову; вони приїхали, щоб зібрати відомості, до баронії, де більша частина аристократії перекинулася на бік найлютішого ворога Альянсу; вони нажили собі ворогів у особі трьох крутих чолов’яг, які, напевно, вбили стількох людей, що ними можна заселити пристойних розмірів цвинтар. Втім, почувалися вони відповідно до ситуації, бо ж прибули сюди у супроводі свого друга, який у їхніх очах уже набув образу напівміфічного героя, перемігши Корта — обравши собі за зброю яструба! — і став стрільцем у нечуваному віці чотирнадцяти років. Те, що їм для виконання цієї місії видали зброю, коли вони від’їжджали з Ґілеаду, дуже багато для них означало, але з часом перестало важити, коли вони збагнули масштаби того, що коїлося в містечку Гембрі й баронії, до якої воно належало. І коли вони це усвідомили, Роланд став єдиною зброєю, на яку вони могли розраховувати. Але тепер…

— Він наче револьвер, який вкинули у воду! — вигукнув Катберт одного вечора, незабаром після того, як Роланд поїхав на побачення з Сюзен. Над ґанком барака піднявся Мисливець. Він уже виріс на одну чверть. — Одним богам відомо, чи вистрелить він, якщо навіть його виловити й просушити.

— Цить, зажди, — Алан глянув на поруччя ґанку. Сподіваючись відволікти Катберта від похмурих думок (зазвичай це було досить легко), спитав: — А де вартовий? Рано пішов на бокову?

Але це питання роздратувало Катберта ще сильніше. Він не бачив грачиного черепа уже багато днів (навіть не міг точно сказати, скільки) і вважав його втрату поганим знаком.

— Пішов, але не спати, — він сердито подивився на захід, куди поїхав Роланд на своєму здоровенному коні. — Мабуть, я його загубив. Так, як один наш спільний знайомий втратив розум, серце і почуття здорового глузду.

— З ним усе буде добре, — сказав Алан таким тоном, наче йому було незручно. — Ти знаєш його не гірше, ніж я, Берте. Ми все життя його знаємо. З ним усе буде гаразд.

— Зараз мені здається, що я його не знаю, — тихо сказав Катберт. Від його доброго гумору в голосі не лишилося й сліду.

Вони обидва і так, і сяк намагалися поговорити з Роландом, і обидва отримували одну відповідь: точніше, жодної відповіді. Мрійливий (і, можливо, трохи стурбований) вираз відстороненості на обличчі Роланда одразу впізнав би кожен, хто бодай раз намагався напоумити наркомана. Цей вираз свідчив, що розум Роланда зайнятий лише Сюзен: її обличчям, пахощами її шкіри, формами її тіла. Та що там «зайнятий», невдале слово. Одержимий.

— Я трохи її ненавиджу за те, що вона накоїла, — у голосі Катберта з’явилися нотки, яких Алан раніше не чув: суміш ревнощів, роздратування і страху. — А може, навіть більше, ніж трохи.

— Ти що! — Алан щосили намагався не виказати, що він шокований, але нічого не зміг із собою вдіяти. — Вона не винна в тому, що…

— Та невже? Вона ходила з ним на Ситго. Вона бачила те, що бачив він. Хтозна, що він їй розповів, коли вони закінчили робити тварину з двома спинами. А вона далеко не дурна. Он як вправно облагодила ту оборудку. — Алан здогадався, що Бертові йдеться про її фокус із корветом. — Вона не може не знати, що сама стала проблемою. Не може не знати!

Тепер гіркота в його голосі звучала страхітливо чітко. «Він ревнує, бо вона вкрала в нього найкращого друга, — подумав Алан. — А ще заздрить своєму найкращому другові, бо той відхопив собі найвродливішу в світі дівчину».

Нахилившись, Алан узяв Катберта за плече. Берт перервав своє похмуре споглядання подвір’я і глянув на друга. Його вразила невблаганність виразу обличчя Алана.

— Це ка, — сказав Алан.

Катберт глузливо посміхнувся.

— Та якби щоразу, коли хтось списував крадіжку, хіть чи іншу дурість на ка, мене годували гарячим обідом…

Алан ще сильніше, до болю стиснув його плече. Катберт міг би звільнитися від його руки, але не став цього робити. Натомість він пильно подивився на Алана. Жартувати йому не хотілося. Принаймні, зараз.

— Звинувачення — це саме те, чого ми з тобою не можемо собі дозволити, — сказав Алан. — Невже ти не розумієш? І якщо вони потрапили у вихор ка, нам не треба їх звинувачувати. Ми не можемо звинувачувати. Маємо бути вище від цього. Він потрібен нам. І, може статися, що вона теж.

Катберт довго-предовго дивився в очі Аланові, і Алан бачив, що в душі Берта точиться боротьба між гнівом і розважливістю. Нарешті (мабуть, лише на короткий час) переміг здоровий глузд.

— Гаразд, добре. Це ка, улюблений для всіх цап-відбувайло. Адже для цього й існує великий невидимий світ, чи не так? Щоб ми не отримували на горіхи за наші тупі вчинки? А зараз відпусти мене, Алане, поки ти не вивихнув мені плече.

Алан полегшено відкинувся на спинку крісла.

— Якби ж ми тільки знали, що робити з Крутояром. Якщо не почати обрахунок там…

— Є в мене одна ідейка, — сказав Катберт. — Але для її втілення потрібні спільні зусилля. Роланд міг би допомогти… звісно, якщо бодай комусь із нас двох хоча б