Читати книгу - "Без козиря"

Лец-Отаманів заперечливо покрутив головою. Так може вчинити Забачта, Трюковський чи Кований — вони найманці, а він же хазяїн. Ні, карта ще не бита! Не вистачить своїх сил — закладемо себе чортові, дияволу, а свого доможемось. Інша справа, коли б його ненароком схопили більшовики, ну, тоді був би зневолений кінець… Лец-Отаманів відчув, як десь там, усередині, щось неприємно заскімлило, в голову почали пхатися зрадливі думки, їх обірвали постріли на станції. Вони озирнулися, але нічого вже не можна було побачити. Ніна Георгіївна запитливо подивилась на сотника.

— Не розумію! — сказав він, знизавши плечима.

— Може, заколот? Може, селяни?..

— Не може бути, — але голос його задрижав. — Вернімось назад!

— Що ви?!

— Це, певне, ворожа розвідка.

— Женіть! Нас теж можуть нагнати. У вас зброя є?

— Вистачить — ось карабін та ще браунінг. — Лец-Отаманів ляснув віжками коня.

— Тут десь має бути поворотка, казали.

— Я бачу, он далі.

Звернувши з широкого путівця, вони поїхали вже по ледь позначеній польовій дорозі.

Верст за три після поворотки, як говорив начальник станції, мусило замаячити містечко, але кінь, увесь у милі, проскакав, напевне, уже більше п'яти верст, а ознак будь-якого навіть хутора не було видно.

— Ми заблудились! — сказала Ніна Георгіївна роздратовано.

— Не може цього бути. До містечка сім верст із гаком, значить, не менше десяти. Скоро вирине, — заспокоював сотник, сам розгублено озираючись довкола.

— Цього ще не вистачало!

З чорної небесної безодні почав тихо спадати пухнастий сніг, і з очей зникли навіть близькі обрії, що були до цього помітні.

Несподівано збоку, десь близько, загавкали, мов кулемет «шоша», собаки. Лец-Отаманів підвівся на санях і крізь сиву млу примітив ліворуч щось темне на снігу.

— Там внизу якийсь хутір.

— Може, погріємось і дорогу перевіримо, — сказала Ніна Георгіївна, вся здригаючись від холоду. — Я змерзла.

Лец-Отаманів зразу ж повернув коня через поле навпростець.

У балці лежав маєток біля круглого ставу, прибраного у похилі верби й круті береги. Такі ж верби в білому інеї, мов у парчі, схилилися з обох боків греблі, що вела до двору. Все це виглядало як у казці.

— Як тут хороше! — вирвалось навіть у збентеженої Ніни Георгіївни.

За містком показався темний будинок і декілька інших будівель. З будинку крізь щілини у віконницях пасмами виривалось світло й манило з холоду до теплої кімнати.

Добувшись до двору, Лец-Отаманів здивувався. Біля воріт якось хаотично стояли артилерійські запряжки, але тільки передки зі снарядними ящиками. Не важко було зрозуміти, що розбита батарея загубила не тільки обоз, а й свої гармати. У темноті біля коней порались якісь постаті, ввертаючи після кожного слова злу, роздратовану лайку. Над запряжками стовпами стояла пара, і на весь двір розносився їдкий припах кінського поту.

— У чім справа, панове, якої це частини?

Один брутально вилаявся, інший злісно перекривив: «Панове, панове», але Лец-Отаманів все-таки довідався, що це була легка батарея із загону «Запорозька Січ» і що години дві тому їх розбила Червона армія верст за десять звідсіля.

Видовище було жалюгідне. Розхристані козаки сідали на коней, щоб знову тікати далі під захистом темної ночі.

Ніна Георгіївна й собі обійшла майже всі запряжки. Зазирнула навіть до тачанки, що з кулеметом стояла осторонь.

14

У будинку, куди вони зайшли, був справжній розгардіяш.

На порозі вітальні зіткнулися із старшинами батареї, що, навантажені клунками харчів, прощалися з господарем. Високий, огрядний, із сивиною в чубі і з коротко підстриженою бородою, господар заклопотано тиснув їм руки і, озираючись назад, кидав:

— Машо, заспокойся, ну, заспокойся. Зараз і ми поїдемо.

Забачивши на шапці Лец-Отаманова білий султан, господар зразу визначив його чин у армії і щиро зрадів:

— Дуже приємно, дуже приємно. От бачиш, Машо, до нас іще гості завітали, а ти кажеш, що нас усі покинули. Ми тут, як на острові.

Маша, огрядна пані з мокрою хусткою біля очей, лежала в їдальні на канапі. На столі в безладді стояли недопиті пляшки старих вин і холодні страви.

Пані істерично хлипала і монотонно голосила:

— Боже, боже мій…

— Заспокойся, Машо! Боїться, щоб не захопили більшовики, — пояснив господар, запрошуючи присісти до столу. — Дістав із льоху найстаріші вина. Все одно думаю тікати.

— Куди?

— Та куди ж, як не за кордон: туди не дістануть.

— А хіба не можна зостатися на місці? — запитала Ніна Георгіївна.

— Доки свої були — сидів. Мене мужики на руках носили, а цю зиму я ще віддав їм майже задарма десятин сто землі.

— Усю віддали?

— Та десятин триста й собі залишив. Треба ж з чогось жити. Так це вони, коли довідаються, що пан їхній поїхав, будуть бідкатися, сердешні. Машо, ти б усе-таки доглянула, як там дівчата ладнають речі. Цьому бидлові скільки не годи…

Пані, монотонно причитаючи «боже, боже мій…», вийшла до другої кімнати, де поспішно гриміли скринями.

— Ну, як же там батько Петлюра? — запитав господар, присівши до столу. — Це ж мій вихованець. Я вам зараз покажу.

Із купи книжок, що вже лежали біля бібліотечної шафи, він витяг синій школярський зошит і підніс до Лец-Отаманова.

— Власною рукою переписував Симон Васильович. Це ще як був моїм учнем у духовній семінарії. Бачите, ще й тоді кохався в піснях.

Лец-Отаманів розгорнув зошит. На окремих сторінках чітким круглим почерком були старанно переписані пісні. В очі йому впали: «А в Києві на риночку», «Приїхали три козаки», «Ой час, пора до куреня», «Із-за гори сніжок летить» — і так в одному зошиті до сорока. Господар побожно притиснув зошит до грудей і сказав:

— Бережу як пам'ять. І хто б подумав, що із Симона… Петлюра вийде. Ну, нехай йому Бог помагає.

Із розмови виявилося, що Лец-Отаманів дійсно заблудився. Містечко лежало далеко вбік, і звідсіля до нього було теж верст біля семи, і то коли перехопитися за байраком через яр.

— Але що ж ви застанете в містечку? Комендант збирався виїздити ще вчора.

— А може, там яка-небудь піхотна частина зосталася?

— Та де там. Вони від колії й на версту не відходять. На цім тижні тут, біля двору, чомусь знизився літак. Вкотили його до обійстя, а льотчики як поїхали, та тільки й бачили. Дзвонив уже й на станцію. Цілісінький же аероплан — і покинули.

— А де він? — запитала поспішно Ніна Георгіївна.

— Стоїть біля воловні.

— Так ми, може, таки ще застанемо когось у містечку і пошлемо забрати. Ви його не псуйте.

Раптом