Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Авжеж! — стояв на своєму він. — Адже вірш, так само як і акт доброї волі, не повинен бути лише винятковим явищем! Але що буде, дозволь спитати, з миттю піднесення наступної миті? Ти вірші любиш, я знаю. Але я хочу сказати ось що: людині мало запаху згарища в носі, запаху, який однаково вивітрюється. Така половинчаста позиція дуже добре доповнює половинчасту моральну поведінку, яка вичерпується неповною критикою. — І, раптом повернувшись до головного, сказав сестрі: — Якби в цій справі з Гаґауером я повівся так, як ти сьогодні від мене сподіваєшся, то мав би виявитись іронічним і байдужим скептиком. Дуже доброчесні, певна річ, діти, які ще, либонь, можуть бути в тебе чи в мене, тоді й справді скажуть про нас, що ми жили за часів міщанського затишку, за часів, які не знали жодних турбот, крім хіба що непотрібних. А ми ж бо вже так намордувалися зі своїми переконаннями!…

Ульріх, мабуть, хотів сказати ще багато чого; адже він, по суті, ладен був стати на бік сестри, тільки зволікав із цим, і було б непогано, якби своїми намірами він із нею поділився.

Але вона зненацька підвелась і під якимсь непевним приводом зібралася вийти з кімнати.

 — Отже, на тому й станемо: я — морально недоумкувата? — спитала вона, через силу спробувавши пожартувати. — Твої заперечення проти цього — понад моє розуміння!

 — Ми обоє морально недоумкуваті! — чемно запевнив її Ульріх. — Обоє!

І його трохи засмутила та поквапність, з якою пішла сестра, не сказавши навіть, коли повернеться.

31. Аґата хоче накласти на себе руки і знайомиться

з одним чоловіком

Насправді Аґата поквапилася вийти через те, що не хотіла ще раз показати братові свої сльози, які вона вже ледве стримувала. На серці в неї було так сумно, як буває сумно людині, котра все втратила. Чому — Аґата не знала. Це наринуло на неї, коли Ульріх говорив. Навіщо — вона теж не знала. Краще б він зробив щось інше, замість говорити. Що саме — вона не знала. Він, звісно, мав рацію, коли не надав значення «безглуздому збігу» її схвильованости з отриманням листа й говорив далі так, як говорив завжди. Однак Аґаті довелося вибігти.

Спершу вона просто не могла всидіти на місці. І подалася з дому, куди очі світять. Якщо вулиці змушували її звертати, вона звертала. Вона втікала; втікала так, як люди й тварини втікають від біди. Чому — вона себе не питала. Аж коли її здолала втома, Аґата збагнула, яку мала мету: не повертатись!

Вона хотіла йти до самого вечора. З кожним кроком усе далі й далі від дому. Вона гадала, що коли на шляху їй застане вечір і доведеться спинитись, остаточно визріє й рішення. Це було рішення вкоротити собі віку. Власне, це було не саме рішення вкоротити собі віку, а очікування, що рішення визріє ввечері. За цим очікуванням — розпачлива плутанина в голові. Вона навіть не мала при собі нічого такого, чим можна було б укоротити собі віку. Невеличка капсула з отрутою зосталася десь у шухляді чи у валізі. Для смерти дозріло лише бажання вже не повертатись. Вона хотіла піти з життя. Того ж так і поспішала. З кожним кроком вона немовби вже йшла з життя.

Стомившись, вона відчула тугу за лугами й лісом, за прогулянкою в тиші й на волі. Але туди треба було доїхати. Вона сіла в трамвай. Її навчили опановувати себе при чужих людях. Тому в її голосі, коли вона платила за квиток і питала про маршрут, хвилювання ніхто не завважив. Вона сиділа рівно й спокійно, в неї не тремтів жоден палець. І коли вона так сиділа, прокинулися думки. Їй, звичайно, стало б легше, якби вона могла вибухнути; але все тіло її було скуте, і ці думки лишалися великими вузлами, що їх вона марно силкувалася протягти крізь якийсь отвір. Вона ображалася на Ульріха за те, що він сказав. Вона не хотіла на нього за це ображатися. Вона відмовляла собі у праві на це. Що Ульріх від неї мав? Вона забирала в нього час, а натомість нічого не давала; вона заважала йому працювати і порушила весь його побут, усі звички. На думку про його звички їй кольнуло в грудях. Поки вона жила в тому будинку, туди, схоже, не ступала нога жодної іншої жінки. Аґата не мала сумніву, що в брата завжди була яка-небудь жінка. Отже, через неї, Аґату, він стримувався. А позаяк вона нічим не могла його винагородити, то вона — людина корислива й погана. Цієї хвилини їй страшенно хотілося повернутись і попрохати в нього прощення. Але наступної миті вона знову пригадала, який він був холодний. Він вочевидь шкодував, що взяв її до себе. Чого тільки він не планував і не розповідав, поки вона йому не набридла! Тепер він про те вже й мови не заводив. Велике протверезіння, що прийшло з листом, знову краяло Аґаті серце. Вона була ревнива. Ревнива нестямно й банально. Вона хотіла нав’язатися братові й відчувала, якою пристрасною й безпорадною буває дружба людини, котра наштовхується на відмову. «Задля нього я могла б скоїти крадіжку чи піти на панель!» — думала вона й, хоч і розуміла, що це смішно, не думати так не могла. Ульріхові розмови з їхніми жартами і їхньою начебто безсторонньою перевагою здавалися глузуванням над цим. Вона захоплювалася такою перевагою й усіма духовними запитами, ширшими й глибшими, ніж її власні. Але вона не розуміла, чому всі люди завжди мають однаково сприймати всі думки! Збентежена й присоромлена, вона потребувала особистої втіхи, а не загальних настанов і повчань. Вона не хотіла бути хороброю!! А вже за хвилину дорікала собі в тому, що вона така, й розтроюджувала свою рану вигадкою, що нічого кращого, крім Ульріхової байдужости, вона й не заслуговує.

Це самоприниження, якому ні Ульріхова поведінка, ні навіть прикрий Гаґауерів лист достатнього приводу не давали, було спалахом темпераменту. Все, що від того не дуже далекого часу, коли її дитинство лишилося в минулому, Аґата сприймала як власну безпорадність перед вимогами суспільного життя, було спричинене тим, що цей час вона провела з відчуттям, немовби живе без найзаповітніших своїх прагнень чи навіть