Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Грейм спершу ледве помічав тих лошат. Він побачив мінливу господиню Великого Будинку в новій ролі. «Невже її протеївській мінливості краю нема?» — думав він, поглядаючи на прегарного коня під нею, впрілого і приборканого. Горянин, хоч який здоровезний, був лагідним телятком проти оцього верескливого, кусливого, брикливого Ферта, такого злющого й норовистого, як лишень може бути чистокровний жеребець-скакун.

— Ти поглянь на неї,— пошепки, щоб не налякати лошички, сказала Дікові Пола. — Гарна, правда? Оце ж те, чого я домагалась.

Тоді обернулася до Івона:

— В них у всіх буває хоч яка-небудь вада, чогось та бракує. В найкращому разі вони наближаються до досконалості, але жодне її не досягає. А ця — досконала. Кращої у мене вже, мабуть, ніколи не буде. Батько її Великий Ватаг — може, чували. Його вже скалічілого продано за шістдесят тисяч. Ми його позичили на одне літо, і оце вона єдина від нього вродилася. Зате ж гляньте, яка. Огруддя, легені — чисто як у нього. У нас є чимало кобил, що підійшли б йому за родоводом, але я вибрала не з них. Я взяла одну затяту стару панну, вже вісімнадцятирічну, і це її перше лоша. Але вона була та єдина, що під пару Великому Ватагові. Я знала, що так вийде. Досить було мені глянути на Великого Ватага й на неї, і я зразу побачила, що так мусить вийти.

— Матка не чистокровна, — пояснив Греймові Дік.

— Зате серед її предків було чимало морганівської породи, — зразу додала Пола. — І смуга на хребті — від мустангів. А цю лошичку назвемо Німфою, хоч вона й не попаде до племінних книг. Це буде перша моя верхова кобила без жодної вади, я знаю. Така, як я хотіла, і моя мрія нарешті справдиться.

— У коняки чотири ноги — дві спереду і дві ззаду… — значуще зауважив Генесі.

— І від п’яти до семи різних алюрів, — весело докинув Грейм.

— О, я не люблю отих кентуккійських коней, що вміють усякі алюри, — враз відказала Пола. — На них хіба в парку кататися… А для нашого каліфорнійського бездоріжжя, для гірських стежок дайте мені швидку ступу, ристь — дрібну й широку, та не надто розмашний галоп. Ну, звісно, і легкий короткий скік, але то, я б сказала, не окремий алюр, а той самий галоп, тільки пристосований до поганої дороги.

— Але ж і красуня! — тішився Дік, стежачи потеплілими очима за лошичкою, що вже зважилась підійти зовсім близько і сторожко принюхувалася до тремтячих, роздутих ніздрів приборканого Ферта.

— Для своєї потреби я волію не зовсім чистокровних коней, — заявила Пола. — Чистокровні добрі на іподромі, але вони занадто вузько спеціалізовані, щоб їздити на них скрізь.

— Таки непогано дібрано, — визнав і Генесі, показуючи на Німфу. — Тулуб і не задовгий, і не закороткий — хоч для галопу, хоч для широкої ристі. Сказати по правді, я нітрохи не вірив, що з цього парування буде яке пуття. Але лошичка справді вийшла знаменита.

— Дівчиною я не мала коней, — пояснила Пола Греймові,— і тепер ніяк не можу натішитися тим, що маю не тільки їх, а навіть змогу виводити собі, яких сама хочу. Часом мені аж не віриться, що це правда, і я сідаю на коня та їду пересвідчитись.

Вона обернулась до чоловіка і звела на нього вдячний погляд. Грейм добрих півхвилини спостерігав, як вони дивляться одне на одного, і йому було видно, як тішиться Форест дружининою радістю, її молодим завзяттям та бадьорістю. «Щасливий, чортяка!» — подумав він, і не величезний маєток, не всі Дікові господарські успіхи збудили в ньому ту заздрість, а ця чудовна жінка, ця Маленька господиня, що вміла так щиро і вдячно дивитись чоловікові в очі.

Він саме з сумнівом згадав Ернестінині слова, ніби Полі вже тридцять вісім років, коли вона знов обернулась до лошат і батіжком показала на одного вороного стригунця, що скуб зелену весняну траву:

— Глянь, Діку, які в нього пласкі крижі. А ноги, а бабки! Чим не рисак? — Тоді до Грейма: — Бабки зовсім не такі, як у Німфи, куди коротші, еге? Але я якраз цього й прагнула, — і вона засміялась, одначе з ледь чутною ноткою прикрості.— Матка ясно-руда, майже як новенька золота монета, тож я хотіла вивести їй пару під масть, до запрягу в мою коляску. Спарувала з розкішним рудим рисаком, і ось бачите, що вийшло? Вороне, як галка. А ось поїдемо до маток, так я покажу вам його рідного брата, ще сисунця — той темно-темно-гнідий. Таке розчарування!

Пола розшукала поглядом двох гнідих лошаків, що паслися разом.

— А оті двоє — від Гая Ділона. Брат Лу Ділона, ви, певне, чули про нього. Від різних маток, і масть не зовсім однакова, але хіба не чудова пара? Лиск в обох, як у Гая.

Вона зрушила з місця свого вгамованого Ферта й неквапом поїхала довкола табунця, щоб не полохати лошат; усе ж декотрі кинулись навтьоки.

— Гляньте! — гукнула Пола. — Оті п’ятеро типові запряжні. Дивіться, як вони підкидають передні ноги!

— Я вельми здивуюся, коли ти не добереш із них призової четверні,— похвалив Дік, і знову Грейм помітив вдячний Полин погляд, що шпигнув його в серце.

— Двоє з них від більших маток — середній та крайній ліворуч, — а з решти трьох можна вибрати передню пару. Всі від одного жеребця, але різних кобил, і за одне літо з п’ятьох добралась четверня однієї масті. Як, щастить мені, га?

Вона швидко обернулась до Генесі:

— Я вже бачу серед дволітків чудових коників для поло, можна буде продати. Ви придивіться.

— Хіба поло з моди вийде, а то містер Менденгол візьме за отого чалого щонайменше півтори тисячі,— погодився ветеринар захоплено. — Я на них давно оком пакидаю. А отой буланий? Пам’ятаєте, який він зразу кволенький був? Та хай-по погуляє ще рік… Дивіться, як дзига! На п’ятаку повернеться. Шерсть коров’яча? Хай-но ще рік погуляє, і хоч на міжнародні змагання, я вам кажу. Я повірив у нього зразу. Куди там берлінгемським! Тільки-но доросте, продавайте його на Схід.

Пола слухала Генесі, притакуючи головою, і, як і в нього, очі у неї аж блищали — так тішило її це видовище, це буяння молодого життя, що його вона сама покликала у світ.

— А шкода продавати таких красенів, знаючи, що їх скоро понівечать у