Читати книгу - "Пірат"

Вона підійшла до забитого вікна і заглянула у вузеньку шпарину між дошками. Окрім теміні ночі їй нічого не було видно. Вона повернулася до столу і сіла на стілець. За мить вона теж утупилася в жевріючий каганець.

Вона втратила відчуття часу і не знала, чи то було через півгодини, годину чи через дві години, коли двері хатини зненацька розчинилися. Вона, так як і інші, з подивом дивилася на двох солдатів, що стали на порозі.

Один із солдатів тицьнув на неї.

— Ти,— сказав він грубо по-арабському. — Ти підеш з нами.

— Я? — спитала вона приголомшено. Таке сталося вперше. Навіть щоденні записи на магнітофонну плівку проводилися в хатині. Їй тицяли до рук маленьку вирізку з «Геральд трибюн» з датою та заголовком і більш нічого. Вона читала текст вирізки в мікрофон, а потім додавала кілька слів про себе та дітей. Після, мікрофон та магнітофон забирали. Вона могла лише здогадуватися, що запис використовували, аби запевнити Бейдра, що вони живі та здорові.

— Так, ти! — повторив він.

Інші дивилися на неї з острахом в очах.

— Не хвилюйтеся,— сказала вона швидко. — Можливо, є якісь новини, яких ми чекаємо. Скоро я повернуся і розповім вам.

Вона підвелася зі стільця і попрямувала до дверей. Солдати стали обіч і повели її до командирської хатини. Вони відчинили перед нею двері і, зачинивши їх за нею, залишилися надворі.

Вона стояла, кліпаючи очима від незвично яскравого світла. Каганців тут не було. Десь за будинком гудів генератор. Електрика. В глибині кімнати з радіоприймача лунала арабська музика.

Лейла і Рамадан сиділи за столом з третім чоловіком, якого вона спочатку не впізнала, аж доки він підвівся, щоб привітати її.

— Мадам Аль Фей,— уклонився він.

— Містере Ясфір! — вона дивилася на нього вражено.

— Бачу, ви запам'ятали, як мене зовуть. Це для мене честь.

Вона не відповіла.

— Маю надію, що ви тут зручно влаштувалися,— сказав він люб'язно. — Мені прикро, що ми не можемо прийняти вас із такою щедрою гостинністю, як ви приймали мене, але ми робимо все, що в нашій змозі.

— Містере Ясфір,— сказала вона холодно. — Чому б вам зараз не оминути оце балабольство і не приступити до суті справи!

В очах Ясфіра з'явився твердий вираз.

— Я майже забув, що ви американка. — Він пошарив позад себе і взяв із свого письмового столу аркуш паперу. — Ви зачитаєте в магнітофон цю заяву.

— А якщо я відмовлюся?

— Це було б дуже недоречно. Розумієте, послання, яке ви будете змушені зачитати в магнітофон,— це наше останнє зусилля врятувати ваше життя і життя ваших дітей.

Вона перевела свій погляд з нього на Лейлу. На обличчі тієї не відбилося жодного виразу. Перед нею на столі стояла напівпорожня пляшка кока-коли. Вона повернулася до Ясфіра.

— Я зроблю це.

— Ось тут,— він провів її у куток кімнати, де на столі між двома стільцями був установлений магнітофон. Він узяв мікрофон і подав їй.— Говоріть повільно і чітко,— наказав він.— Важливо, щоб кожне слово на цій стрічці було зрозумілим.— Він натиснув кнопку.— Починайте.

Вона ковзнула поглядом по аркуші і стала читати:

«Бейдре, це послання, яке я читаю, воно є останнє попередження, і вони хочуть, щоб я, так само як і ти, це знала. Щойно стало відомо, що кожна відправка по їхній домовленості з тобою конфіскується Сполученими Штатами. Вважається, що за ці втрати відповідальність несеш ти, таким чином, підраховано, що додатково, на рахунок, про який домовлено, після вручення стрічки ти маєш перерахувати, не пізніше ніж у понеділок, десять мільйонів американських доларів. Твоя неспроможність зробити це і подальші конфіскації відправок будуть означати розрив угоди і призведуть до негайного застосування найвищої кари. Тільки ти можеш запобігти страті своєї родини».

Вона замовкла і глянула на нього з жахом.

Він жестом наказав їй читати далі.

«Стало відомо, що ти звернувся до князя та інших арабських джерел за допомогою. Очевидно, ти вже пересвідчився, що арабський світ з нами. Радимо тобі не марнувати часу в пошуках допомоги, якої ти не отримаєш».

Він вихопив з її рук мікрофон і гаркнув туди:

«Це наше останнє послання. Далі попереджувати не будемо. Будемо тільки діяти».

Він натиснув на кнопку «стоп».

— Ви, що — серйозно? — запитала вона.

Він посміхнувся, дивлячись на неї.

— Звичайно ж ні,— відповів він.— Та з вашим чоловіком важко домовитися, кому, як не вам, знати. Він має бути впевнений у щирості нашої погрози.— Він звівся на ноги.— Ви, мабуть, стомлені,— сказав він.— Може, хочете випити?

Вона сіла, онімівши, не спроможна відповісти. Раптом вона усвідомила, що в цій ситуації існує підтекст, який вона не здатна зрозуміти. Це було не просто викрадення заради грошей; тут діяли політичні мотиви, про які вона раніше й не здогадувалася. Їй здавалося, що в усьому Божому світі немає такої сили, яка б допомогла Бейдрові задовольнити вимоги цих людей.

Вона помре. Зараз вона вже це знала. І, якось дивно, це вже не мало значення. Навіть, коли б вона залишилася живою, в житті вже не було нічого. Вона сама знищила всі можливості повернути кохання Бейдра.

Враз її пройняло холодом.