Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Ви помітили, як раптово теперка надходит осінь? — казала Софіїній мамі Броніслава, сидячи за своєю швейною машинкою та строчачи нову сукню для Софії.

Броніслава дуже добре шила, і саме вона навчила шити й Софію. Броніслава пила холодний чорний чай без цукру і курила папіроски з фільтром.

— То я кажу, жи раптово осінь сі зачинає вже кілька років підряд. Старі люди кажут, жи то на війну. Скоро буде війна. По всьому видко, — казала Броніслава й відсьорбувала трохи холодного чаю з горнятка.

Софія не пригадувала, щоби протягом останнього року перед початком Другої світової говорили про щось, окрім політики. Навіть якщо розмова заходила на іншу тему, то рано чи пізно брались обговорювати аншлюс Австрії, поділ Чехословаччини, можливий напад на Польщу. У них удома, над обіднім столом у їдальні, висіла карта Європи, на якій батько позначав території, що їх захоплював Гітлер. Щовечора слухали новини, до батька приходили друзі, багато курили і сперечалися про те, чи буде війна, і якщо буде — то чи Польща воюватиме, чи відразу здасться без бою, і що буде, якщо прийдуть німці. Софія мала враження, що ніхто з батькових друзів не сумнівався в тому, що німці таки прийдуть. Обговорювали навіть не стільки сам цей прихід, скільки дилему, чи варто тікати, а якщо так — то куди. Один батьків знайомий єврей розповідав про японського консула в якомусь чи то польському, чи то чеському місті,◦— Софія точно не пам’ятала. Той консул майже цілодобово видавав євреям візи до Японії, з якими ті могли втікати з Європи до Америки. Цей батьків друг урешті-решт теж скористався послугами того консула й утік до Канади. Проте Софіїн батько виїздити не хотів. По-перше, не бажав залишати стареньку хвору матір, котра не витримала би такої важкої дороги, а по-друге, ходили чутки, що німці на території Галичини проголосять незалежну українську державу, і Степан Левинський, як і багато його однодумців, дуже на це сподівався.

Але, хоч усі прогнозували окупацію Польщі німцями, подумки кожен сподівався, що якось минеться, тому, коли капітуляція таки настала, та ще й така блискавична, це викликало паніку у Львові. Почалася масова втеча. Переповнені потяги, які їхали в напрямку кордону, майже не зупинялися на станціях, але люди однаково примудрялися напхатися до вагонів під час випадкових чи спричинених хаосом на залізничній колії зупинок. Утікали насамперед поляки та євреї: спершу з величезними валізами і клунками, а потім уже й без нічого. У напрямку румунського кордону потяги доїздили тільки до Снятина, а далі дороги було забито машинами зі заможними пасажирами. Хутра та діаманти дами везли на собі, через що виглядали кумедно у вересневу спеку, проте самим дамам було не до сміху: вони стікали потом і тряслися від страху, що так і не встигнуть виїхати, а неймовірні затори на дорогах робили ці побоювання цілком реалістичними. Ті машини, в яких закінчувався бензин, скидали з дороги в рови, тіснява дедалі більшала, за підводу з кіньми пропонували золото.

Утікали й польські військовики, закопуючи мундири та переодягаючись у цивільний одяг, а українські селяни визирали з-за парканів і висміювали їх за боягузтво.

Українці у Львові не дуже боялися німців. Багато хто навіть радів, що поляки програли війну.

Софія бачила, як люди фотографували покидані на купу шапки польських поліціянтів на порозі управління поліції на вулиці Лонцького і коментували це вигуками: «Нарешті скінчилось!». Усі були певні, що поляки вже не повернуться і що нарешті настав край антиукраїнським погромами, які останнім часом бували особливо часто.

«Ендеки», як називали польських ультраправих, починали бити вікна у єврейських крамницях, а завершували биттям вікон в українських. Софіїна подруга викладала в українській школі сестер-василіянок на тодішній вулиці Потоцького, й учительки постійно змушені були переривати заняття і ховатися на горищі, барикадувати всі двері й викликати поліцію. А та не поспішала і прибувала вже після погрому. Діти на горищі трусилися від страху, чуючи людські крики та дзенькіт битого скла. Утечу польського війська в цій гімназії святкували, очікуючи змін на краще і не знаючи, що згодом радянська влада зачинить гімназію, повиганяє звідти сестер, а тоді перетворить школу на звичайну радянську десятирічку.

Польська поліція іноді без жодної причини вдиралася до помешкань українців і влаштовувала так звані «ревізії». Софія добре пам’ятала, як одного разу повернулася додому ввечері й побачила бліде та перелякане мамине обличчя і перевернуту догори дном квартиру. У повітрі ще літало пір’я з розпоротих подушок, побитого поліцаями пса зачинили на балконі, й він там жалібно скавулів, мати сиділа на ліжку, безсило опустивши руки. Батько примостився поруч і гладив її по руці, його погляд безцільно блукав по розкиданих на підлозі книгах, старих монетах, поштових марках і «видівках».

Наприкінці вересня 1939-го до Львова почала повертатися єврейська біднота з Краківського ринку, який у народі мав назву «Кракидали». Поверталися дрібні крамарі, котрі повтікали від німців і ще не знали, що незабаром їх вивезуть до Сибіру совіти. Біднота грабувала зачинені крамниці, тягнула з них додому все, що вдавалося знайти.

Того дня, коли над Львовом з’явилися перші літаки з червоними зірками на крилах, настрої в місті були полярні. Українці радісно вітали нову владу, а поляки з ножами вибігали надвір і погрожували перерізати всіх українців. Але, коли обшарпане військо справді заполонило львівські вулиці, всі якось притихли, прибиті однаковим непевним страхом. Софії згодом здавалося, що вже тоді на львівських вулицях почало смердіти рибою, — той сморід за радянських часів стане звичним. Довоєнна риба була смачна і пахуча, повоєнна — тверда і смердюча.