Читати книгу - "Над Тисою"

Дійшовши до перехрестя, грузовик повернув ліворуч, як робили всі лісовозні машини, але не на велику дорогу, а прямо, на путівець, до Тиси.

Це одразу ж зафіксував вартовий, що стояв на спостережній вишці. Він зняв трубку і доповів черговому по заставі, що до кордону наближається машина.

Черговим по заставі був старшина Смолярчук. Він підтягнув ремінь, поправив гімнастьорку і вискочив за ворота. Його зустріли радісні вигуки товаришів:

— А от і старшина! Про вовка помовка, а вовк і тут.

Чоловік вісім вільних від служби прикордонників, відпочиваючи, зібралися на зеленому, ще не витоптаному лужку.

Вони обступили мотоцикл, біля якого з засуканими рукавами ворожив і чортихався замурзаний куховар Тарас Волошенко. Посміхаючись, він приклав чорну замащену руку до козирка кашкета:

— Товаришу колишній тракторист, виручайте! Замучила оця примхлива кляча.

— Ніколи, Тарасе, служба.

Лісовоз підходив до застави. Смолярчук вийшов на середину дороги, підняв руку. Лісовоз зупинився.

— Куди їдете, товаришу водій?

З кабіни визирнув шофер. Як добре знайомому, він усміхнувся старшині.

— Не впізнаєш, зелена гвардія? Я ваш квартирант. Учора нас Олена Іванівна познайомила. Правда, на дворі було темно, могли і не запам'ятати мого обличчя. То запам'ятовуйте, старшина! — Ступак зняв кепку, пригладив волосся. — Прошу, як то кажуть, любити і поважати.

— Слухаю, буде виконано. — Смолярчук був суворий. — А поки що відповідайте, товаришу квартирант: куди прямуєте?

— Прямую сюди, на заставу, з певною метою: одержати перепустку в прикордонну зону.

— Документи здали?

— Ще вчора. Через начальника лісодільниці Борисенка.

— Почекайте, з'ясую.

Смолярчук зник по той бік воріт застави.

Ступак вийшов з машини і з добродушною посмішкою на обличчі, посмішкою хлопця-друзяки, підійшов до прикордонників, клацнув портсигаром, почастував усіх сигаретами.

— Що, брате, не тріщить твій драндулет? — насмішкувато звернувся він до мотоцикліста.

Волошенко відірвався від мотоцикла, сумно махнув рукою:

— Дві години з клятим мучусь.

— Чого? Іскра в землю пішла?

— Далі! Мабуть, в самі тартарари! — Волошенко штовхнув мотоцикл ногою. — Осточортів же ти, золотце! Виразку язика з тобою наживу. Рак серця і нервів. Передчасно постарію. Не сходимось ми з тобою вдачами. Немає споріднення душ. — Він взяв руку шофера Ступака. — Послухай, друже, можу тобі посватати цю породисту шкапу під назвою Харлей-Давидсон.

— Ану, дай-но мені цю шкапу.

Ступак діловито викрутив свічки з обох циліндрів мотоцикла, оглянув їх і раптом, добре розмахнувшись, закинув далеко в кущі. Потім, так само діловито і мовчки, підійшов до свого лісовоза, вийняв інструментальний ящик, покопався в ньому, знайшов дві нові, потрібні за розміром свічки, вкрутив їх у циліндри мотоцикла. Витерши ганчір'ям руки, він впевнено всівся на стареньке, з потертою шкірою сідло, натиснув на стартову рукоятку, дав газ. Мотоцикл оглушливо затріщав, рвонув з місця, залишаючи позаду брудно-сірий хвіст диму.

Прикордонники сміялися, дивлячись на безталанного водія мотоцикла. Насунувши на брови зелений кашкет, він засоромлено шкріб стрижену потилицю.

Зробивши невелике коло, Ступак повернувся до воріт застави, зліз з сідла, передав кермо Волошенкові:

— Бери, брате, свою колишню шкапу, катайся на-здоров'я та пам'ятай Миколу Григоровича… Закурюй, хлопці!

І він знову клацнув портсигаром, обділив усіх прикордонників сигаретами.

Поки солдати курили і слухали веселі й короткі розповіді бувалого шофера, начальник застави Шапошников і старшина Смолярчук старанно вивчали документи, подані начальником лісодільниці львівських залізничників, їх увагу особливо привернув паспорт. Микола Григорович Ступак. Рік народження 1923. Українець. Уродженець Київської області. Всі необхідні печатки на місці. Фотографія акуратно підклеєна і білий краєчок заштемпельований. На потрібній сторінці синів трафаретний квадратик, у якому чорним чорнилом, красиво і чітко, додано від руки, що власник паспорта прописаний у місті Львові, в 3-му відділені міліції, 7 травня 1947 року, по вулиці Костюшка, будинок 17, кв. 9. І прописка була засвідчена хитромудрим підписом начальника паспортного стола й круглою гербовою печаткою.

Шапошников удесяте перегортав паспорт, вдивлявся крізь лупу в кожний підпис на ньому, але не виявив жодної підчистки, підробки.

— Так, чиста робота, — сказав він, кидаючи паспорт на стіл. — Випишемо йому перепустку. Старшина, приготуйте додаткові наряди для прикриття кордону.

Смолярчук здивовано подивився на начальника застави, але промовчав.

Перепустка була виписана. Вклавши її в паспорт, Шапошников вийшов за ворота застави. Смолярчук ішов слідом за капітаном.

На зеленому лужку сиділи прикордонники. В їх дружньому колі по-панібратськи розсівся шофер Ступак. Він грав на гітарі і співав циганський романс. Усі солдати, крім Волошенка, захоплено слухали його. Куховар посилено димив козячою ніжкою і спльовував через плече. Вираз його обличчя був красномовним: чули, мовляв, такі пісні, не здивуєш, не зачепиш серця.

Побачивши начальника застави, прикордонники підвелися. Ступак обірвав гру і співи, енергійно схопився, хвацько взяв під козирок кепки:

— Здрастуйте, товаришу капітан!

— Здрастуйте. То ви в Івана Васильовича на квартирі зупинилися? — запитав Шапошников, передаючи шоферові паспорт і перепустку.

— Так точно, товаришу капітан!

— Порядна людина. Повезло вам на господаря.

— І ми не гірші за господаря! — широка добродушна посмішка розпливлася по обличчю Ступака. — Дозвольте бути вільним?

Шапошников кивнув головою і зник за ворітьми застави.

Ступак розвернув на лужку машину і, здіймаючи куряву, рушив на дорогу.

Смолярчук і його товариші проводжали очима лісовоз, що віддалявся.

— Хвацький хлопець! — із заздрістю і захопленням сказав один з солдатів.

— Талант! — додав інший.

— Вродися не красивим, а талановитим.