Читати книгу - "Спартак"

Упала римська тиранія, на зміну їй прийшли тисячі варварських тираній і морок середньовіччя, феодалізм ще міцніше закував у кайдани пригноблені народи. І лише поступово, у результаті повільного, але неухильного розвитку людини та науки стало можливим після століть кровопролитних битв прийти до французької революції 1793 року, що відновила нарешті — принаймні в законодавстві, — права громадянина і людини, визнавши рівність усіх людей на землі. Закони, які регулюють взаємини між державою й громадянами, а також і ті, що встановлюють права й обов'язки кожного стосовно інших і самого себе, не можна вважати встановленими…

А тепер закінчимо нашу повість і приведемо читачів у таке місце, де вони зустрінуться із двома героями нашої оповіді, яких — ми тішимо себе надією — вони встигли вже полюбити, а тому їм цікаво буде довідатися про деякі події в житті цих осіб. Минуло три тижні після розгрому під Браданом. У той час як Красс і Помпей, відчуваючи одне до одного ненависть і заздрість, наближалися зі своїми військами до Рима, причому кожен із них приписував лише собі заслугу, вважаючи, що тільки він загасив цю пожежу, і вимагав собі консульства, прекрасна Валерія сиділа на лавці у своєму конклаві на тускуланській віллі, загорнувшись у сіру жалобну столу.

Донька Мессали була дуже бліда, і обличчя її зберігало сліди недавно пережитого глибокого горя. Повіки її були червоні й опухлі від сліз. По плечах розсипалося м'яке, густе й чорне, немов воронове крило, волосся. В очах відбивався тихий смуток, невимовний сум. Вона сиділа, опустивши голову на долоню лівої руки, а правою, обпершись на поставець, стискала папірус. Здавалося, вона говорила: «Подивіться, чи є на світі горе, що могло б зрівнятися з моїм?»

На ослоні біля поставця, також у жалобі, стояла миловидна світловолоса Постумія. Природна краса поєднувалася у ній з дитячою чарівністю і грацією. Ніжними ручками вона водила по вирізьблених фігурах, листю й візерункам, що прикрашали поховальну урну. Час від часу вона підводила свої великі чорні очі на матір, засмучена її довгим мовчанням.

Раптом Валерія здригнулася, піднесла до очей папірус, який вона продовжувала тримати в правій руці, і знову стала його перечитувати. От що було написано в цьому листі:

«Чудовій Валерії Мессалі Спартак шле привіт і побажання щастя.

З любові до тебе, моя чудова Валеріє, я зустрівся з Марком Крассом і сказав, що складу зброю. Я готовий був погодитися на все з любові до тебе й до нашої дорогої Постумїї. Але претор Сицилїї запропонував мені життя й волю ціною зради. Я зволів бути невдячним щодо тебе і моєї доньки, аніж зрадити своїх побратимів і вічною ганьбою вкрити своє ім'я. Коли ти отримаєш цього листа, мене вже не буде в живих: має бути великий і вирішальний бій, у якому я зі славою закінчу своє життя. Перед смертю я відчуваю потребу, о чудова моя Валеріє, просити в тебе пробачення за все заподіяне тобі горе. Пробач мені й живи в радості. Помираючи, я благословляю твоє мужнє серце, твою шляхетну, люблячу душу. Будь сильною і живи. Живи заради любові до мене, живи заради цієї безневинної дитини — таке побажання й прохання помираючого. Сльози стискають мені горло, я задихаюся, і мене утішає лише одна думка, що я обійму тебе, твій безсмертний дух, у кращому світі. Тобі мій останній поцілунок, до тебе лине моя остання думка, останній удар серця твого Спартака».

Закінчивши читати, Валерія піднесла листа до губ і голосно заридала.

— Мамо, чому ти так плачеш? — сумно запитала дівчинка.

— Бідне дитя моє! — вигукнула Валерія, пестячи біляву кучеряву голівку Постумії. і, дивлячись на неї з невимовною ніжністю, сказала: — Нічого! Нічого зі мною не сталося! Не засмучуйся, дитинко!

Вона пригорнула до себе дівчинку і, обливаючись слізьми, вкрила її чоло поцілунками.

— З тобою нічого не трапилося, а ти плачеш? — з докором сказала їй Постумія. — Коли я плачу, ти говориш, що я негарна! А тепер ти, мамо, негарна!

— О, не кажи так, не кажи!.. — вигукнула бідолашна жінка, пригортаючи й цілуючи дитину. — О, якби ти знала, як ти робиш мені боляче, дитя моє!..

— Коли ти плачеш, мені теж боляче!

— О моя люба, відтепер ти моя єдина любов!

І з цими словами нещасна, знову поцілувавши листа, сховала його в себе на грудях. Вона простягнула руки до Постумії і посадила її до себе на коліна, намагаючись стримати сльози. Цілуючи, пестячи й гладячи волосся дівчинки, вона сказала:

— Ти маєш рацію, моя крихітко, я була негарною… але тепер цього не буде. Я буду думати тільки про тебе й міцно любитиму тебе, моя дівчинко, дуже міцно. А ти будеш любити свою маму?

— Так, так, завжди, завжди, дуже, дуже сильно!

Постумія підняла голівку, оповила своїми рученятами шию матері й почала гаряче цілувати її. Потім дівчинка знову заходилася гладити своїми ручками урну.

У конклаві запала тиша.

Раптом Постумія запитала в матері:

— Скажи мені, мамо, що там усередині?

Очі Валерії наповнилися слізьми. Скорботно піднявши їх до неба, вона вигукнула:

— О моя крихітко!..

За хвилину, силкуючись, аби не плакати, вона тремтячим голосом промовила:

— У цій урні, моя бідолашна, останки твого батька!

І знову заридала.

Відпущеник — відпущений на волю, звільнений від рабства. — Прим. ред. (тут і далі).

Кимври — германське плем'я.