Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— І як її стан? — поспішив запитати я, як можна спокійніше, хоча всередині все вирувало — та одне усвідомлення того, що в ній був ніж, розривало мене на частини.

— Вона поки не прийшла до тями. Але стан стабільний, зараз потрібно тільки чекати, тому що та кількість ударів і ран на тілі від ударів, явно викликала в неї шок. Так буває, просто свідомість не змогла боротися з фізичним болем, тому і відключилася.

— Але їй же більше нічого не загрожує?

— Ні. Для одужання тепер потрібен тільки час.

Я кивнув, на мить замислившись про те, що довелося пережити мій дівчинці, а потім, немов отямившись, вимовив:

— Я хочу її бачити!

— Як тільки ми переведемо її в звичайну палату, я дозволю Вам увійти.

— Я не збираюся чекати так довго! — закричав я від безсилля, що не можу допомогти коханій.

— Ви вибачте, Даміре Тімуровичу, але якою б Ви людиною в місті не були, я не дозволю командувати в лікарні. Це заради блага вашої нареченої!

— Вибачте, — втомлено видихнув я, розуміючи, що Лії дійсно потрібен спокій, — через скільки мене пропустять до неї?

— Години через дві, не більше.

Лікар, розвернувшись, пішов прямо коридором, а я втомлено впав назад у крісло. Головне, що тепер її життю нічого не загрожувало, а дві години я витримаю. Півроку чекав. Господи, півроку, ціла вічність, ціле життя без неї. Я не знаю, що б я робив далі. Але за один день раптом стільки всього сталося, що тепер чітко розумів: навіть якщо я їй не потрібен, дитину виховувати будемо разом. Тепер я не зможу віддати Ангеліку, не зможу залишити це ніжне й маленьке янголятко.

— Господи, як же це все складно, — прошепотів я, і, піднявшись, вирішив вийти на вулицю покурити.

Втомився страшенно, не звик вирішувати справи любовні, куди простіше було розібратися з черговим контрактом або фінансовими проблемами. Але ось так страждати, переживати і воювати за серце коханої — це виявилося складним процесом.

Вийшовши на вулицю, пройшов до автомобіля, дістав із салону пачку сигарет і, витягши одну, закурив. Гіркий дим відразу ж обпік горло, але зараз на це було начхати, хотілося хоч на хвилину розслабитися, видихнути, відчути легкість. Але не вийшло. На парковку заїхав автомобіль Михайла, який, заглушивши двигун і вийшовши із салону, відразу ж попрямував до мене.

— Дякую, — відповів я, коли він простягнув мені сумку з ноутбуком і флешку, що блиснула в вуличному світлі.

— Є новини про Лію Олександрівну? — поцікавився він, і я помітив, що Міша дійсно переживав за неї, немов знав особисто.

Я кивнув і коротко переказав те, що повідомив мені хірург, а потім попросив Мишу піти чекати дозволу від лікарів, і як тільки скажуть, що я можу відвідати Лію, відразу ж покликати мене. Чоловік стримано кивнув і пішов, а я, відкинувши недопалок вже другої сигарети, сів в авто, збираючись подивитися флешку.

Увімкнувши ноутбук, поставив срібну пластинку в роз'єм, і зрозумів, що хвилююся, помітивши, що висвітилося вікно на екрані. Я відкрив потрібну папку і погляд зачепився за два файли — відео й текстовий документ. Я ще не уявляв, що мене чекає всередині, але вже не знав, що саме відкрити першим. Назв у файлів не було, і чомусь спало на думку, що все це робилося поспіхом. Важко видихнувши, немов перед стрибком з парашутом, я все ж натиснув на відео, і завмер, не розуміючи навіщо мені дивитися на порожню кімнату. Сім хвилин абсолютно нічого не відбувалося, я вже хотів перемотати, щоб зрозуміти, як довго це триватиме, але зупинив мене шерех з динаміків. В кімнату несподівано влетіла Лія, і я відразу зрозумів, що зайшла вона не сама — її туди заштовхнули. А наступної миті я побачив Шираєва, який одразу різко схопив дівчину за шию і штовхнув її на ліжко. У мене міцно стиснулася щелепи, а пальці — в кулаки, і я зрозумів, що розірву його на шматки.

— Не чіпай мене, благаю, — закричала Лія, ридаючи і намагаючись вирватися з рук цього виродка, який, здавалося, намертво вчепився в її тіло.

— Ти будеш тепер моєю повією. Байєр і так занадто багато отримав у цьому житті, — сердито сичав він, зриваючи з неї одяг.

Буквально розривав все на шматки, але моя дівчинка опиралася, і він сильно вдарив її по обличчю, щоб вона замовкла й припинила брикатися.

— Не треба, Артеме, я тебе не хочу, — продовжувала благати вона, але ця гнида її зовсім не чула, він заліз їй під сукню і силою зірвав трусики, а я зрозумів, що застиг.

У цей момент, здавалося, завмерло все, навіть відео. Лія подивилася в камеру і я побачив в її очах відчай і біль, а потім вона прикрила їх, і по щоках покотилися гіркі сльози. Вона здалася, розуміючи, що не в змозі боротися, здалася, знаючи, що ніхто не прийде на допомогу, ніхто не врятує її, і не вирве з лап цього звіра.

Я різко, з люттю зачинив кришку ноутбука, відкинув його на сусіднє сидіння і зі злістю вдарив долонями по керму. Всередині все кипіло, я був упевнений, що навіть очі налилися кров'ю, тому що я не міг уявити, що зроблю з цим виродком, який посмів вчинити те, що не сміє робити ніхто! Ніхто, мать твою, не сміє! А він це зробив, зробив з моєю маленькою дівчинкою, яка ще така юна і наївна. Яка в житті ще нічого не бачила, зате встигла настраждатися в лапах цієї скотини, який дозволив собі вершити її долю. Я знищу цю наволоч, зроблю все, щоб його ім'я більше ніколи й ніде не спливало. Розірву на частини і згодую собакам, тому що іншої смерті ця мерзота не заслужила. Він посмів заподіяти біль дівчині, він посмів принизити ту, яку люблю я, він посмів зачепити чуже. За все мені відповість, буде стогнати, вити від болю, а я буду насолоджуватися цим.