Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Ходімо вниз,— Агнеса витерла очі мереживним носовичком.— Данило, мабуть, уже почав нас шукати.

— Пробач мені,— самими губами прошепотіла Джекі.— І...

«Я хочу з вами до Леобурга».

Це рішення прийшло так раптово, що здивувало її саму. В цьому світі їй більше нема чого робити. У неї нічого не залишилося.

— Ти впевнена? — відреагувала на її думку Агнеса, і між чорних брів лягла маленька напружена зморшка.— Адже ми з тобою...

— ...знову опинимося в одному світі,— кивнула Джекі.— Якщо ти згодна потерпіти мою пекельну вдачу, я вже якось потерплю твої тюремні жахіття.

Агнеса всміхнулася крізь сльози й м’яко торкнулася її щоки.

— Чого ти вирішив, що вони в садку? — Федя підвів голову й зустрівся поглядом з Данилом, який визирнув з вікна другого поверху.— Здається, з дому ніхто не виходив.

— Дійсно, Даню, чого ти вирішив?

Поруч з головою Данила виникла ще одна — трохи менша, з чорним волоссям, що безладно стирчало навсібіч.

Федя відчув, як усередині підстрибнули всі нутрощі — що було доволі дивно, адже він бачив її раніше щодня.

— Привіт,— кивнув він.— А де Агнеса?

— Я тут.

З вікна визирнула ще одна голова, і Федя, привітавши її поклоном, попрямував до будинку.

Джекі сиділа на стільці й, тільки-но він з’явився в кімнаті, окинула його іронічним поглядом. Федя зупинився навпроти неї і лише сторожко повів бровою. На мить здалося, що її очі гнівно зблиснули, але Джекі розвернулася до Данила і, не чекаючи, поки Федя втрутиться в розмову, спитала:

— Коли ви збираєтеся до Леобурга? За кілька тижнів, так?

— Мабуть, так,— кивнув Данило й кинув швидкий погляд на Агнесу.— А що?

— Я піду з вами. І це не обговорюється.

Федя здригнувся. В кімнаті стало неприродно тихо, Агнеса відвернулася до вікна, а Данило здивовано закліпав.

— Куди ти підеш? — Федя не впізнавав власний голос, хрипкий і грубий.— У Леобург?!

— Саме так,— спокійно підтвердила дівчина.— А що таке?

— Джекі, там зараз зовсім не так, як було в середині літа,— Данило похитав головою.— Там реально тхне смаженим. І ми з Агнесою не у відпустку туди йдемо. Була б моя воля — я б і її не брав.

— Я все це знаю,— рішуче відповіла Джекі.— Але тут мені робити нічого.

— Даниле, можеш мені повірити, умовляти її безглуздо,— з упевненістю в голосі сказала Агнеса.— Джекі розуміє, про що говорить.

Ці люди з’їхали з глузду! Федя відчув, як по спині сипнуло морозцем. Спочатку вони самі вирішили повернутися в місто на порозі війни, а тепер тягнуть туди його дів...

— Що за маячня? — вигукнув він так голосно, що сам не очікував.— Я нікуди тебе не відпущу!

Джекі зареготала, закинувши голову назад.

— Вибач, татусю, але мені вже є вісімнадцять! Тож я як-небудь сама...

Федя підлетів до неї і рвучко підняв зі стільця за лікоть. Агнеса охнула від болю, він відпустив руку Джекі й указав очима на вихід. Дівчина скептично підібгала куточок рота, але все-таки пішла до дверей.

— Женю, не дурій,— почав він, тільки-но вони вийшли з кімнати.— Це не весела пригода — там стріляють, рубають голови та вважають Данила й Агнесу за злочинців.

— Саме тому я й хочу їм допомогти,— спокійно відповіла вона.

— Їх я зупинити не можу, але... я не дозволю піти тобі! — Федя спробував узяти її долоню, але Джекі різко прибрала руку за спину.— Я розумію, ти образилася, що я так раптово... ну... зник. Просто мені треба було подумати й розібратися в собі. Мені потрібен був цей тайм-аут, це нічого не означає, і зараз я готовий...

От дідько, здається, обличчя вже, мов той буряк. Від кожного слова Федю то палило, то морозило, і лише зараз він наважився звести на неї погляд. Джекі міцно стиснула вуста, її погляд іскрився — на мить йому знову здалося, що у золотаво-зелених очах майнув гнів, але він одразу змінився знайомою в’їдливою посмішкою.

— Федю, та годі тобі! — сказала вона.— Ти серйозно вирішив, що мені потрібні твої вибачення? Ну, переспали — так уже сталося, було прикольно, облога, адреналін, усе таке... Не варто виправдовуватися. Все нормально.

Джекі підвелася навшпиньки, обійняла його й дзвінко цмокнула в губи. Після чого відпустила й пішла коридором.

— Я не вірю жодному твоєму слову.

Джекі завмерла й обернулася.

— Шкода. Вибач, але, якщо чесно, не так уже це було й незабутньо.

— Коли він повернеться? — запитала Джекі німецькою.

Агнеса похитала головою. Хтозна... Ця ідея з розвідкою їй не сподобалася від початку, але іншого виходу не було. Данило «попросив» будинок випустити його до Леобурга й пішов, залишивши їх у цілковитій невідомості. Можливо, його вже скрутили й заарештували, або він змушений ховатися чи взагалі убитий...

Джекі буквально палала від нетерплячки, і її хвилювання заважало Агнесі зосередитися. Вони домовилися не опускати «завісу», щоб не втрачати зв’язку, поки не переконаються, що перебувають у безпеці. Думки Джекі линули так швидко, що Агнеса не встигала розібрати, що турбує її найбільше: Данило, власний перехід в іншу реальність чи кіт, якого вона прилаштувала волонтерам у якомусь Радомишлі. Тільки коли десь на тлі вигулькувала примарна тінь згадки про Федю, вона зупиняла цей кипучий потік і безжально викидала з голови непрохану думку.

— Спробувати відкрити портал з нашого боку? — занепокоєно спитала Джекі, покусуючи губу.

— Не треба,— зітхнула Агнеса.— Ми однаково не дізнаємося, вийшло чи ні, а Данило просив не заважати.

Двері в кімнату відчинились, і Федя зупинився на порозі. В Агнеси всередині все перевернулося й підстрибнуло, серце закалатало у скронях, і вона не одразу зрозуміла, що це зовсім не її емоції. Джекі, втім, навіть не зашарілася. Вони не бачилися вже два тижні.

— Чи я, бува, не спізнився? — спитав Федя.— Не міг проґавити побачення з Тео.