Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

б бути радісною подією, та в дусі закоренілого песимізму ми його сприймаємо як геєну огненну, сповнену труднощів та небезпек (або, як пише Дебрет, оплот оптимізму, «мінне поле соціальної непевності та логістичне пекло для організаторів»). Щось та й обов’язково піде дуже сильно не так і хтось та й обов’язково смертельно образиться, а якщо ще пригадати віру в магічні розкріпачуючі сили алкоголю, то ми впевнені, що з-під оболонки ввічливих веселощів неминуче прорвуться сімейні незгоди, плачі та сварки. Навіть якщо в день весілля вдасться втримати обличчя, то наступного дня не обійдеться без жалів та взаємних звинувачень. Як би там не було, навіть за найкращим сценарієм, ми знаємо, що вся процедура — суцільний клопіт.

Табу на розмови про гроші

Якщо незгоди виникають через гроші, — а дуже часто так воно і є, не в останню чергу через те, що весілля — захід не з дешевих, то градус незручності тільки зростає. Ми, як і всі інші народи, наполягаємо, що любов та шлюб не мають нічого спільного з грішми і навіть сама згадка про гроші «занижує тон» події. Звична справа, скажімо, коли чоловік тринькає місячну зарплатню, купуючи перстень на заручини (в Америці це може бути навіть вдвічі, а то й в рази більша сума, адже перстень бачиться там як символ статусу, спроможності забезпечити сім’ю), але прямо запитати про ціну персня — неввічливо. Але ж можна здогадуватися мовчки або розпитувати про камінець та оправу, щоб обхідцями вивідати приблизну ціну. Реальну ціну персня знає лише наречений (ну, може, ще менеджер його банку). Тільки вкрай некультурний і вульгарний наречений може хизуватися чи жалітися, як той перстень дорого йому обійшовся.

Весільні витрати, зазвичай, ділять порівну батьки нареченого та нареченої. Щоправда, в наші дні пізніх шлюбів витрати покривають самі наречені і / або бабусі-дідусі та інші родичі шлюбної пари. Незалежно від того, хто взяв на себе левову частку витрат, у промові наречений обов’язково має подякувати батькам нареченої «за чудове свято» (він може обрати якийсь інший евфемізм до слів «гроші» і «рахунки», адже вони під строгою забороною). Якщо батьки, дідусь чи бабуся або інші родичі проспонсорували, скажімо, шампанське або медовий місяць, то їм личить подякувати за «подарунок» чи «допомогу» — при чому, слід уникати слів «заплатили за», адже це було б нетактовною згадкою про гроші. Ми всі прекрасно знаємо, що без грошей тут не обійшлося, та зосереджуватись на цьому — моветон. Типове англійське лукавство! За невинними евфемізмами, буває, ховається неприємна фінансова тяганина, а іноді навіть обурені розбори польотів — хто що оплатив і скільки грошей пішло на вітер задля непотрібних розкошів. Маючи фінансові труднощі, немає змісту йти по світу з торбами, щоб влаштувати дочці непристойно розкішне весілля: деінде у світі це, може б, і вразило людей, але англійці бачать у цьому показуху, вони просто поцікавляться, чому було «не влаштувати скромнішого і простішого свята».

Правила гумору

Вочевидь, нам мало труднощів, спричинених грішми чи забороною на розмови про гроші, виникають й інші нескінченні тертя між двома сім’ями, що скоро об’єднаються в одну родину: існує висока ймовірність, що як мінімум один «батьківський набір» буде розлученим, ймовірно, живе в новому шлюбі чи просто живе з новим партнером, та ще й з дітьми від другого чи навіть третього шлюбу.

І навіть якщо ніхто не напивається і не виставляє себе на глум, і ніхто не гнівається, бо його не там посадили, якщо транспорт не підвів і промова дружби нікого не образила, хтось та й обов’язково зробить чи скаже щось неприпустиме. Якось я була в ролі того «когось» — мені було п’ять років і це було моє перше в житті англійське весілля.

Батьки вирішили, що нам з сестрами треба пояснити важливість ритуалу, свідками якого ми скоро станемо. Батько розповів нам про шлюб, розказав про весільні традиції та звичаї різних культур і пояснив, чим небезпечні шлюби між двоюрідними братами та сестрами по материнській лінії. Мама взяла на себе місію пояснити «правду життя» — секс, звідки беруться діти і таке інше. Мої сестри, віком три та чотири роки, були надто юні, щоб належно оцінити цю захопливу інформацію, а от я була в захваті! Церемонія в церкві мене теж вразила, і в момент тиші (можливо, акурат після слів «хай промовить зараз або замовкне на віки»), я повернулася до мами, щоб пошепки, але дзвінко, на всю церкву, запитати: «А тепер він її запліднить?».

Після цього мене не брали на весілля декілька років, що мені здавалося геть несправедливим, бо я ж зрозуміла ключові моменти шлюбування, просто трохи переплутала почерговість! Наступне весілля, яке я пам’ятаю, було в Америці — це був другий шлюб мого батька. Мені тоді було вісім чи дев’ять — цілком достатньо, щоб цього разу вислухати лекцію про термінологію біфуркації в межах родини, про вірілокальну versus уксорілокальну форму локалізації новоствореного подружжя. З відповідними графіками. Знання, однак, не вберегли мене від приступу хихотіння (на щастя, тихого) у найурочистіший момент церемонії.

На той момент я дуже засмутилася через неналежну дитинність (батько завжди мені казав «не будь як маленька»), та тепер розумію, що приступ сміху був типово англійською реакцією на все, що відбувалося навколо. Нас коробить від врочистості, і вона нам здається трохи безглуздою. Найсерйозніші, найофіційніші, найурочистіші моменти церемоній, як на зло, викликають в нас непереборне бажання розсміятися. Це напружений, нервовий сміх — близький родич колінно-рефлекторного гумору. Гумор — наш улюблений спосіб подолати незручність, а сміх — найкращий інструмент у боротьбі із «соціальною не-дужістю».

Англійські весілля, як і більшість ритуалів зміни стану, вщерть пронизані сміхом: якщо чесно, то будь-який обмін репліками в межах світських бесід наскрізь пронизаний явним або завуальованим гумором. Однак, це зовсім не свідчить про те, що всім навкруги весело і радісно. Можливо, хтось і справді щиро тішиться на святах, але навіть вони коряться неписаним правилам англійського гумору, які настільки глибоко проникли у нашу свідомість, що виявляються на рівні неконтрольованих, мимовільних імпульсів.

Похоронні обряди

Через той неконтрольований гумор в нас чималі клопоти з похоронами. На цій планеті знайдеться мало ритуалів, які б зрівнялись у штивності, неоковирності та стражденній недолугості типових англійських похоронів[80].

Вівісекція гумору

На похороні ми позбавлені головного інструменту виживання — звичний градус гумору та сміху ніяк не пасує до таких офіційних сумних заходів. За інших обставин ми постійно жартуємо зі смерті, як, зрештою, із всього, що нас лякає чи бентежить, а от на похороні гумор недоречний — недоречно все, що викликає жвавішу реакцію, аніж сумна, скривлена осмішка. Без гумору ми голі і незахищені, а наша «соціальна не-дужість» виставлена на всезагальний огляд.

Видовище захопливе, але болісне. Дуже скидається на якийсь