Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я нічого не робила.
Тимофій роздратовано змахнув волосся з-перед очей.
– Ти заснула та зупинила своє серце!
– Не вигадуй, я нічого не зупиняла. Ти не розбудив мене, й істоти вві сні дісталися до мене. Вони майже задушили мене.
Намагаючись позбутися неприємних думок, він замотав головою, ніби мокрий пес.
– Хрінь собача! Досить з мене! Я не вірю тобі.
Наступної миті його погляд ковзнув по Рутиних передпліччях – спершу по правому, потім по лівому. Дівчина впиралася долонями в підлогу, тож хлопець бачив лише внутрішню поверхню передпліч. Тицьнувши пальцем у її руку, він із відвертою зловтіхою в голосі процідив:
– Не знаю, як тобі вдалося провернути фокус із зупинкою серця, але на руках нічого не з’явилося.
Рута кілька секунд пильно дивилася на Русецького, нібито хотіла проколупати поглядом дірку в його черепі, а тоді незворушно, із майже зухвалим спокоєм у голосі промовила:
– Ромейки.
Хлопець сіпнувся та зблід, очі метнулися до столу, на якому під пеналом-вертушкою лежав складений удвоє аркуш А4. Не зводячи погляду з Тимофія, Рута відірвала ліву руку від підлоги й повернула її, відкриваючи зовнішній бік передпліччя. Бліду шкіру приблизно посередині між ліктем і зап’ястям мережили неглибокі порізи, що складались у п’ять незграбних літер:
Кров загусла, проте ще не засохла, і «літери» начебто підтікали.
– Ти написав «Ромейки», – сказала дівчина. – Я не встигла видряпати слово до кінця. Істоти наскочили надто швидко. Щоразу вони підступають дедалі швидше, навіть якщо засинаю в іншому… – Збагнувши, що хлопець її не слухає, Рута прикусила язика.
Тимофій лише раз зиркнув на закривавлене передпліччя, після чого відсмикнув погляд і тепер дивився просто на дівчину та водночас немовби повз неї. Немовби читав у повітрі над її головою тільки для нього видимі написи. Рута супилася. У її голові крутилася болісна думка, що вона помилилася й на її руці зовсім не те, що Русецький сподівався побачити, відповідно, зараз він обмірковує, як випхати її за двері, проте дівчина відігнала її.
– Що це таке? – Вона простягнула руку, наче просила допомогти їй підвестися, й розглядала видряпаний напис. – Тобто що воно означає?
Тимофій відповів, і голос звучав так, мовби він розмовляє із привидом:
– Село, в якому народився мій дід.
– А, – сказала Рута.
Спливло кілька секунд. Хлопець почав:
– Як ти… – Та майже відразу замовк.
Він почувався так, нібито на його очах унаслідок землетрусу зруйнувалася височенна багатоповерхівка, але під час падіння уламки замість утворити купу бетонного кришива та покорченої арматури немовбито втряслися та сформували на тому самому місці новий, зовсім інший будинок. Цього не могло бути, Тимофій навідріз відмовлявся вірити в таке, проте ось він – будинок, просто перед ним, трохи ширший і з меншою кількістю поверхів, радісно міниться новенькими вікнами.
Рута підтягнула ноги до грудей, обхопила їх руками, вперлася лобом у коліна. Вона втомилася. Хай там що, вона більше його не переконуватиме. Кілька секунд дівчина сиділа, втупившись у пальці ніг, а тоді знесилено заплющила очі. Хлопець до останнього опирався, запевняв себе, що просто не здатен у таке повірити, але, помітивши, як її повіки змежилися, перелякано загорлав:
– Ей! Ей! Не спи! Не здумай мені ще раз вирубитися! – І зрозумів, що вже здався.
І тоді вперше в його голові зринуло: якщо все це правда, як далі діяти? Як там було у Клятві лікаря України?[29] «Надавати допомогу всім, хто її потребує». Як, на Бога, він може їй допомогти?
Тимофій запропонував дівчині руку й допоміг стати на ноги.
– Треба продезінфікувати рану, – невиразним жестом вказав у бік ванної. – Ходімо.
Вони рушили, проте на порозі ванної Рута, здригнувшись, зупинилася.
– Що? – зиркнув на неї хлопець.
– Вони налетіли на мене тут. – Серце билося часто, і слова були якимись зім’ятими. – Я намагалася сховатись у ванній.
На коротку мить Тимофієва шкіра вкрилася сиротами, але він швидко опанував себе та ввімкнув світло.
– Усе гаразд, – обвів рукою порожню кімнату. – Тут нікого немає.
Рута зайшла. Хлопець відкрутив холодний кран і, ретельно промивши, промокнув її передпліччя чистим рушником. Потому дістав із шафки над умивальником дезінфектант і збризнув рану. Оскільки окремі порізи виявилися глибокими, він наклав на передпліччя суху марлеву пов’язку. Весь цей час Тимофій уникав погляду їй в очі й, тільки закінчивши, підвів голову та запитав:
– То чим я можу тобі допомогти?
97
Від полегшення Рута мало не розплакалася. Тимофій узяв її за руку й повів назад до кімнати. Усадовив дівчину на стілець, а сам, відвернувшись, вийняв щось із шухляди. Потім підступив до вікна, відчинив одну стулку й став обличчям до Рути. У руках він тримав електронну сигарету зі сріблястим мундштуком і химерним акумулятором у вигляді ручної гранати «лимонка».
Сльози вже накотилися Руті на очі, але, помітивши «вейп», вона здивувалася:
– Ти вейпиш?
– А що?
– Я раніше не бачила. – Вона склала губи трубочкою. – Ну, тобто не бачила там, у минулому, якого зараз ніби, е-е, не існує.
Він знизав плечима.
– Лише коли треба заспокоїтися, – зиркнув на неї. – Будеш?
– Ну, хіба тільки для того, щоб заспокоїтися.
Тимофій подав їй сигарету. Рута підійшла, зупинилася на такій віддалі, щоб, випроставши руку, якраз дістати «вейп», узяла сигарету та, присмоктавшись до мундштука, глибоко затягнулася. Утворений у випарнику аерозольний туман продер горло, але дівчина стрималася й не закашлялася. Смак був не тютюновий. Щось середнє між грейпфрутом і запашним трав’яним чаєм. Утім нікотин у суміші точно був. Він швидко вдарив у голову, і від того дівчині трохи полегшало. Вона повільно видихнула насичено-білий дим і віддала сигарету хлопцеві. Той запитально вигнув брову:
– Краще?
– Ага.
– Я думав, ти розплачешся.
– Уже все гаразд.
– Це добре, – він зробив поверхову затяжку, випустив дим ніздрями. – А тепер розказуй, що мені з тобою робити?
Рута скоса глипнула на диван.
– Не дай мені заснути. Я четвертий день на енергетиках, у мене тиск, напевно, під сто шістдесят, і серце болить так, наче його кислотою роз’їдає, але я помру, якщо засну.
– Окей, – кивнув він. – Що далі? Який у нас план?
Рута шморгнула й тильним боком долоні змахнула сльозу з кутика ока.
– Якщо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки світло не згасне назавжди», після закриття браузера.