Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Міка бігла, не жаліючи ніг. Ковзала, падала, вставала і вперто рухалася вперед. Перемішаний із галькою пісок роз'їжджався, сухі черепашки хрумтіли під підошвами, засипані валуни боляче били в п'яти і намагалися зробити підніжку.

Долоні, зіткнувшись із землею вп'яте, горіли вогнем. Легені теж палали, і кожен вдих ставав тортурами. М'язи тремтіли він незвичного напруження, коліна поривалися зігнутися в протилежний бік, спина нила…

«Сидяча робота накладає свій відбиток. Колись я і дихання не збила б, а зараз пихкаю, як стара бабця», – і все ж Міка не зупинялася, щоб перепочити.

Летун не міг її не помітити. Він злякався, повернувся спиною до берега, почав підніматися ривками. Виходило в нього геть погано – якби він умів нормально левітувати, то давно б уже зник.

Міка досягла нагромадження каміння, за яким виднілася втикана гострими піками мілина і майже прямовисна стіна, пронизана ущелинами. Птахи, що полювали на мілководді, неохоче здійнялися в повітря, із захованих у тінях гнізд почулися обурені крики.

Ще трохи!

Валун хитнувся, ледве не притиснувши ступню, зате наступний трапився надійний – не ворухнувся, коли Міка видерлася на нього і, намагаючись не дивитися вниз, приставила долоню до лоба.

Синє-синє небо, нерівні тріщини скель, усюдисуща зелень і темна фігура у височині.

– Гей, ви! – Не звертатися ж до нього: «Пане проклятий»?

Жодної реакції. Людина над кам'яним розсипом, що забрав не одне життя, повільно «пливла» вгору. Скоро вона досягне краю скелі. Вискочить на рівну поверхню і накиває п’ятами.

Хто ж ти, нова персона у чаклунському світі?

Чи стара?

– Рейне! – вигукнула навмання Міка. – Рейне!

Він упав. Полетів униз, наче разом утратив здібності, відчайдушно замахав руками…

Це був чоловік. Жодних сумнівів, у повітрі крутилась чоловіча фігура, і вона невблаганно наближалася до землі.

До смерті.

«Що я наробила?!» – тої миті Міка воліла б помилитися.

Вітер підняв сорочку невідомого, закриваючи його обличчя і демонструючи чисту шкіру без слідів татуювань і жовті синці на ребрах.

«Не з Ради», – але тепер це вже не мало значення.

Біля самого каміння летуну вдалося сповільнити падіння.

– Втікайте! Піднімайтеся хоч якось! Я не дивлюсь на вас! – Міка охоче підштовхнула б його до верхівки скелі, щоб уникнути безглуздого кровопролиття.

Рейн злетів у небо на одному подиху. Промахнувся з рівнем скель, на мить затулив сонце й полинув убік, майже ідеально рухаючись у горизонтальному напрямку.

Коли його віднесло досить далеко від моря, політ припинився і над узбережжям промайнув стогін.

– Принаймні живий. – Тимор нарешті теж дістався сюди й допоміг Міці спуститися з кам'яної гірки, куди вона забралася на чистому ентузіазмі. – Це лише один випадок. Страшно уявити, що почнеться, коли двісті людей злетять над містом.

– Заколот.

– Або свято.

Втім, вони обидва розуміли: ймовірність останнього близька до нуля.

– Де Лонс?

– Скиглить біля брига. Схоже на те, що його роздирає заздрість. У хлопця складний вік, йому б зараз не завадив наставник.

Міка постаралася не дивуватися надто явно.

– Я хіба проти? Виховуйте, скільки душі завгодно.

– Боже збав!

Паніка на добродушному обличчі візника була кумедною.

– Пропонуєте віддати Брікку для дресирування, Тиморе? Боюся, щоб гірше не вийшло. Хлопці з Ради привчені до дисципліни і не з чуток знають, що таке покарання та вогонь. А Лонс – як дитина. Він або зламається, або озлобиться. Взагалі-то…

Те, що спало на думку, Міці не сподобалося. Звести неймовірно сильного проклятого, у якого поки що не сформувалися власні принципи, і слабака, що мало не з пелюшок уміє маніпулювати оточенням і сповідує правило: «Гроші вирішують усе», було б неправильно.

– У «Лілії»? – з розумінням уточнив Тимор.

– Так. – Міка зітхнула, уявивши, як відреагує Даріан. – Якщо вже на проповіді не здатні ні ви, ні я, доведеться Лонсу пізнавати ази проклятості іншими способами.

«У компанії того, хто пристосував дар для повсякденності й живе собі на втіху. Нехай побачить, що чаклунство – це не лише руйнування. Може, відчує смак обраності. Юнак, що з першого разу підкорив розум десятків людей, потрібен Шазіліру як союзник, а не як ворог».