Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Перший гучно зареготав старий Метелиця.

— Га–га–га! — заколихався він, тримаючись руками за опасисте черево. — Ну й насмішив, клятий невіра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га–га–га!

Дід Шевчик аж присів до землі.

— Хи–хи–хи–и!.. Ой, братці, дайте ківш горілки, бо не витримаю — удавлюся сміхом!.. Хи–хи–и–и!

— Го–го–го! — заквоктав, мов у діжку, Товкач.

Розгонисто заливався веселий Сікач.

Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.

Та незабаром невтримний сміх знову почав змінюватись злими вигуками. Арсен стукнув кулаком по руків’ї шаблі, вигукнув люто:

— Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Здатися!

— А дулі з маком не хочеш? — підтримав його Сікач.

— Вавілонський ти кухар, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, а не лицар! — посварився величезним кулацюгою Метелиця.

— Кам’янецький кат!

— Подолянський злодіюка!

— Самого гаспида внук і всього світу блазень!

— Свиняча морда!

— Різницька собака!

З усіх боків неслися вигуки, сміх, лайка. Кожен намагався якнайгостріше дошкулити далекому, але такому ненависному султанові. Сірко, весело блискаючи очима, крикнув писареві;

— Пиши! Записуй швидше! Та це ж така відповідь, що султанові від неї аж млосно стане! Ха–ха–ха!.. Бач, а ми думали–гадали, як відповісти!..

Писар схопив біле перо — почав швидко–швидко писати. А звідусіль летіло — з гиком, свистом, уїдливими приказками:

— Македонський колесник!

— Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!

— Кобиляча підхвісниця! Га–га–га!

— Хо–хо–хо! Ха–ха–ха! Ге–ге–ге! Хи–хи–хи–и! — на всі лади сміялися козаки.

Сірко підняв булаву. Гамір почав стихати. Усе ще здригаючись від сміху, кошовий витер з очей сльози, промовив:

— Спасибі, браття! Оце так відказали! Писарю, записав?

— Записав, батьку!

— Ану, прочитай! Як то воно вийшло по–вченому!

Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв руку — поволі гамірливий натовп угамувався.

— «Запорозькі козаки турецькому султанові, — почав читати писар. — Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим з…м їжака не вб’єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!»

Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.

Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там скоїлося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і пошесть, заразний, — і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім річ, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскипа і пальнув з гармати.

Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша перначем:

— Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив булавою нижче спини?

Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього:

— То ми батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!

— А хіба що! — охолов кошовий і повернувся до писаря: — Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?

— Підписав, батьку.

— Отепер — гарно! Перепиши начисто — і віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров’ячко!

— Батьку, серед послів — мій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його, — звернувся до кошового Арсен.

— Ні, ні, ми не розбійники! — заперечив Сірко. — Зустрінеш в іншому місці — роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!

Арсен незадоволено пошкріб потилицю, але перечити кошовому не посмів.

Сірко підняв булаву. Його загоріле, пооране шрамами і зморшками обличчя враз посуворішало. Виразні темно–сірі очі під крутими зламами брів блиснули, мов криця.

— Браття, отамани, молодці! А тепер слухайте наказ: ділом ствердимо чортовому султанові нашу відповідь! Поки Кара–Мустафа стоїть під Чигирином, пошарпаємо турецькі і татарські сили побіля моря!.. Крилівський, Донський, Канівський і Полтавський курені підуть з наказним отаманом Рогом промишляти під Тягин, Корсунський і Черкаський — на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Переяславським та іркліївським потягну вниз по Дніпру… Землею і водою будемо битися з проклятими бусурменами!

4

Флотилія запорозьких човнів–чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.

Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько–татарської фортеці Кизи–Кермен.

На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м’яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.

Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отамани — ніщо не мине їхнього зіркого ока!

Ось кошовий подав знак — і передня чайка притишила хід.

— Суши весла! Суши весла! — почувся приглушений гомін. — Зібратися в круг!

Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.

— Браття! — промовив Сірко тихо. — Насупроти нас, за оцією косою, — Кизи–Кермен. Фортеця міцна, майже неприступна! В ній багато гармат, велика залога. Стіни кам’яні, високі — не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти її, треба, мабуть, не головою битися об стіни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мізком…

Над човнами, мов подих ранкового вітерця, прошелестіло загальне схвалення. Козаки вірили, що Сірко що–небудь придумає.

А кошовий говорив далі:

— Нам треба, брати–молодці, обманути ворога. Наші вивідачі дізналися, що, крім вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, троє татар