Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ще не вирішив. Де кров поділася?

— Таке враження, що була висмоктана. На тілі дитини жодних пошкоджень, тільки на шиї, в районі зовнішньої яремної вени я помітив два сліди.

— Що за сліди?

— Схоже, що від зубів.

— Зубів?

— Здається, собачих. До лікарні часто покусаних привозять, я бачив багато разів. Але от щоб так кров випивалася — ні.

— А не могло бути іншої причини смерті? Отруєння чи задушили?

— Ні, жодних ушкоджень ані ззовні, ані зсередини. Просто кров зникла.

— І що ви написали у рапорті про причини смерті?

— Велика крововтрата внаслідок невідомих причин.

— А де зараз тіло?

— У морзі. Ходімо, покажу.

Лікар проводить нас у холодну кімнату без вікон, де на брилі льоду лежить тіло маленької дитини, хлопчика. Такого тендітного та беззахисного. Я кривлюся, бо згадую про маленьку Моніку. І розумію, що обов’язково візьмуся за цю справу. Бо вбивати гріх, але подвійний гріх — убивати малих та беззахисних дітей.

— Господи! Скільки йому? — жахаюся я.

— Вісім місяців, — каже лікар, підходить, показує. — Ось ті сліди, що я казав.

Я роздивляюся. Справді, схоже на укус, але якийсь дивний.

— Дитина ні на що не хворіла?

— Ні, здорова дитина Я пологи приймав, потім двічі бував на хуторі. Цілком нормальна дитина, то сталося щось дуже дивне, — розводить лікар руками.

Коли тут до моргу забігає схвильована медсестра.

— Пане лікарю, мужики ідуть! — кричить вона.

— Що? — дивується Черняк, а Голубовський робиться блідим наче крейда.

— Натовп цілий!

Ми побігли нагору і побачили вже біля лікарні натовп селян. Їх кількість швидко збільшувалася. Чоловіки, жінки, діти.

— Жида віддайте! Він дитину Пономаренків убив! Кров випив! Жида на вила! — кричав натовп і потроху насувався на лікарню.

— Зачинити двері! — крикнув Черняк двом санітарам. Ті побігли, але що двері, коли он які великі вікна прорубані в колишніх монастирських стінах.

— Жида на вила! Вбити Іуду! За дитину християнську! — натовп сунув, уже людей двісті, а може, й триста, Чернеччина — село велике.

— Що робити? — в паніці спитав Черняк, а Голубовський мовчав із побілілим обличчям і лише дрібно тремтів.

— Віддайте жида! Вбити! За дитину! Кров християнську пив! Жида на вила!

— Треба тікати! Через чорний хід! — шепоче Черняк і хапає Голубовського за руку.

— Стійте! — кажу йому, бо ж не втечеш. Чорний хід виходить у колишній монастирський сад, там зараз снігу по пояс Куди там Голубовський дінеться? Наздоженуть і розірвуть на шматки.

— Іване Карповичу, вони ж уб’ють його! — кричить мені Черняк, і ми чуємо звук розбитого скла. Голубовський стоїть паралізований жахом.

— Дай мотузку! — наказую Черняку, той розгублено кліпає очима. — Мотузку давай! — рикаю я на нього, а сам б’ю Голубовського. Кулаком, по губах, щоб якнайбільше роз’юшити. Голубовський падає, я його піднімаю, зриваю з нього ремінь і в’яжу руки. Дзеленчать іще розбиті вікна.

— Відчиніть двері! — кричу я санітарам і піднімаю Голубовського, штовхаю вперед. — Відчиніть двері! — я тримаю Голубовського лівою, правою вихоплюю револьвер і стріляю. Звук пострілу примушує санітарів діяти і зупиняє селян. Я стріляю ще раз. — Відійти від дверей!

Двері нарешті відчиняють, натовп трохи розступається. Ми з Голубовським виходимо. І бачимо розлючені, сповнені ненависті погляди. Вони мені знайомі. Пам’ятаю, як служив у Туркестані, посварилися на базарі покупець та продавець. Покупець дістав кинджал, продавець схопився за каменюку і вбив покупця. Вони виявилися з різних племен, убитий був із кочовиків, які по обіді примчали, щоб спалити кишлак і вирізати в ньому всіх до ноги. Нас було два десятки солдатів, які випадково там опинилися і мусили захистити людей. Я бачив очі тих кочовиків. У них було лише одне бажання: вбивати. Добре, що наш офіцер збрехав, наче нам на допомогу вже їдуть чотири ескадрони кінноти, які виріжуть усіх нападників. То ледь вдалося тоді вгамувати. Потім кишлак заплатив викуп і видав убивцю. Обійшлося без великої крові.

— Іменем Його Величності! — кричу я. — За особливим розпорядженням губернатора! Цей чоловік арештований і буде доправлений у Полтаву за звинуваченням у тяжкому злочині! Розійдіться! — я гнівно дивлюся на натовп і грубо штовхаю Голубовського, який весь тремтить.

— Він дитину вбив! — кричить хтось із натовпу, і люди вже знову спалахують, та я стріляю.

— Виявилося, що діяв він не сам! Треба знайти його поплічників і знищити їх, вирвати з корінням цих негідників! — верещу я, наче божевільний.

— З корінням! — повторює натовп.

— Пропустіть до саней! — кричу я і знову штовхаю Голубовського. Люди розходяться, ми йдемо до саней, ось ми вже там Валю Голубовського у сани, прив’язую мотузкою, яка там була.

— Завтра сюди прибудуть слідчі! Будь готовий розповісти все! — строго кажу і наганяю коня.

У самого аж спина охолола, наче хтось брилу льоду під кожух запхав. І серце гупає, в потилиці болить. Попустило тільки коли за Чернеччину виїхав. Коли чую, що Голубовський заплакав. Істерика в нього трапилася. Кричав, плакав і бився. Бо злякався, на межі справдешньої смерті побував. Я його розв’язав і не чіпав, бо сльози краще за все заспокоюють.

Від’їхали ми від села кілька верст, коли назустріч бачу ще сани й кілька вершників. Коли наблизилися, то з’ясувалося, що це урядник місцевий із трьома козаками. Поспішають кудись, мчать, як завжди то буває з поліцією нашою, запізно. Я трохи вбік узяв, щоб пропустити шановне панство, чекаю. Ага, от урядник зі стражем на санях і троє козаків верхи. Проїздять, роздивляється мене урядник, а потім здивувався дуже. Мабуть, помітив Голубовського, який далі плакав та тремтів. Вирячився на нас урядник, проїхав, коли як закричить: «Стій!». Я дивлюся, що ледь із саней не випав.

— Стій! — наче мені кричить. Стою, дивлюся. Он він біжить до мене і револьвер вихопив. — Куди його везеш? — питає і на Голубовського вказує.

— У справах везу, — відповідаю і дивлюся йому в очі.

— Що? — верещить він. — Мужик, ти як розмовляєш? — люблять нижні чини нашої поліції повчити мужиків, як треба розмовляти, та інших тонкощів.

— Як умію, так і розмовляю, — кажу йому. Цей дурень кулаком замахнувся, вдарити мене