Читати книгу - "Ловець снів"

8

Для Деррі 1984 і 1985 роки стали часом сумних подій. Улітку 1984-го троє місцевих хлопців утопили в Каналі гомосексуаліста. Протягом наступних десяти місяців кількох дітей убив психопат, який іноді вдягався клоуном.

— Хто такий цей Джон Вейн Ґейсі[150]? — запитав Сірий. — Це він убивав дітей?

— Ні, просто один із Середнього Заходу з подібним modus operandi[151], — відповів Джонсі. — Тобі незрозумілі багато перехресних зв’язків моїх думок, так? Можу посперечатись, у вас там, звідки ти родом, поетів небагато.

На це Сірий не відповів. Джонсі сумнівався, що він знає, хто такі поети. І що йому це цікаво.

— У будь-якому разі, — продовжив Джонсі, — останньою неприємністю став якийсь ненормальний ураган. Він налетів на місто 31 травня 1985 року. Тоді загинуло понад шістдесят осіб. Водонапірну Вежу повалило, і вона скотилась отуди, на Канзас-стрит. — Він указав праворуч від машини, де земля різко йшла вниз і губилася в темряві. — Майже три чверті мільйона галонів води ринуло з Апмайл-гілл на ділову частину міста й майже зруйнувало її. Буря трапилася, коли я складав випускні. Батько зателефонував мені й розповів, але я, звичайно ж, знав про це — це було в усіх новинах.

Джонсі замислився, замовк і обвів поглядом кабінет, який був уже не порожнім і занедбаним, а добре вмебльованим (підсвідомість додала диван із його будинку та крісло Імса[152], яке він одного разу бачив у каталозі Музею сучасного мистецтва, — чудова річ, але йому не по кишені) і цілком приємним на вигляд… Явно приємнішим, ніж холодний засніжений світ, у якому зараз доводиться мешкати загарбникові його тіла.

— Генрі теж був в університеті. У Гарварді. Піт гіпував на Західному узбережжі. Бобер нудьгував у дворічному коледжі на півдні штату, де переважно, як він потім казав, займався тим, що курив гашиш і грав у відеоігри.

Тільки Даддітс перебував тут, у Деррі, коли налетів ураган… але Джонсі не хотів вимовляти його ім’я.

Сірий нічого не сказав, але Джонсі виразно відчув його нетерпіння. Сірого цікавила виключно водонапірна Вежа. І те, як Джонсі його обдурив.

— Слухай, Сірий… Якщо хтось когось і обдурив, то це ти сам себе. Я всього лише забрав кілька коробок «Деррі» й переніс сюди, поки ти був зайнятий убивством того бідного солдата.

— Бідні солдати прилетіли на повітряних кораблях і вбили всіх моїх родичів, яких змогли знайти.

— Та облиш. Ви, хлопці, з’явилися сюди не для того, щоб запросити нас до Галактичного Книжкового Клубу.

— А що б це змінило?

— Не будемо вигадувати гіпотез, — сказав Джонсі. — Після того, що ти зробив із Пітом і тим військовим, у мене немає навіть найменшого бажання вести з тобою інтелектуальні дискусії.

— Ми робимо те, що нам доводиться робити.

— Можливо, але, коли ти гадаєш, що я тобі допомагатиму, ти божевільний.

Собака подивився на Джонсі з іще більшим занепокоєнням, він явно не звик до господарів, які ведуть жваві бесіди самі з собою.

— Вежа завалилась у 1985-му, шістнадцять років тому, і ти вкрав цей спогад?

— Загалом так, хоча, я гадаю, засудити мене за це в тебе навряд чи вийде, тому що спогади належали мені від початку.

— Що ще ти вкрав?

— Це моя справа, а твоя — думати й гадати.

Двері здригнулися від гучного, роздратованого удару. Джонсі знову згадалася казка про трьох поросят. Дуйте і плюйте, Сірий, насолоджуйтесь сумнівними принадами люті.

Але Сірий, судячи з усього, відійшов від дверей.

— Сірий? — покликав Джонсі. — Гей, ти тільки не лютуй там, гаразд?

Джонсі здогадався, що Сірий міг попрямувати на пошуки подальшої інформації. Водонапірна Вежа більше не існувала, але Деррі нікуди не подівся, отже, вода має надходити з якогось іншого місця . Чи знав Джонсі, де це інше місце?

Джонсі не знав. У нього збереглися невиразні спогади про те, як спекотного літа, повернувшись із університету додому, він пив багато води з пляшок, але це й усе. Зрештою вода знову потекла з кранів, але чи замислювався про це двадцятиоднорічний хлопець, якого тоді найбільше в житті цікавило, як залізти в трусики Мері Шратт? Вода надходить, ти п’єш. Тебе не хвилює, звідки вона береться, якщо від неї не нудить і не починається пронос.

Що це? Сірий відчув розчарування? Чи здалося? Джонсі всією душею сподівався, що не здалося.

Це в нього чудово вийшло… За часів їхньої безпутної юності вся їхня четвірка назвала б це «дав просратися».

9

Роберта Кейвелл пробудилася від поганого сну і подивилася праворуч від себе, майже очікуючи побачити лише темряву. Але на варті біля ліжка заспокійливо світилися блакитні цифри, і це означало, що електрика не вимкнулась. Дивна річ — вітер он як завиває.

«1:04 a. m.» світилося на годиннику. Роберта ввімкнула лампу — треба користуватися, поки ще є можливість, — і випила трохи води зі склянки. Що її розбудило? Вітер? Поганий сон? Так, сон, звичайно, був неприємний, якісь інопланетяни з променями смерті, всі кудись біжать, але навряд чи вона прокинулася від цього.

Потім вітер стих, і вона почула, що її розбудило: голос Даддітса внизу. Даддітс… співає? Чи можливе таке? До того ж після вчорашнього жахливого дня і вечора?

«Оееер оер!» — тільки й було чути з другої до п’ятої години. «Бобер помер!» Невтішний Даддітс довів себе до крові з носа. Вона боялася цього. Коли йшла кров, іноді її неможливо було зупинити підручними засобами і доводилося везти Даддітса до лікарні. Цього разу кровотечу зупинити вона зуміла: запхнула в ніздрі вату і пощипала його перенісся між очима. Вона телефонувала лікареві Бріско запитати, чи можна дати Даддітсу жовту таблетку валіуму, але Бріско, бачте, відбув до Нассау. Його заміняв інший лікар, якийсь вилупок у білому халаті, який Даддітса жодного разу в житті не бачив, і Роберта навіть не стала до нього звертатися. Вона просто дала Даддітсу валіум, змастила його бідні сухі губи та порожнину рота тампоном, просоченим гліцерином зі смаком лимона, який йому найбільше подобався. У роті в нього постійно з’являлися ранки й виразки, навіть коли закінчився курс хіміотерапії. А з хіміотерапією покінчено. Ніхто з лікарів — ні Бріско,