Читати книгу - "День гніву"

— Горе, горе, — позойкував сотник на землі, — добре вам, що ви то на конях, мене ж, каліку, ніхто не забере…

Обкурені, в роздертих жупанах, з мушкетами, ще бігли морозенківці, втративши серце. Здаля бачив Рославець, як над пішою купою звівся дибки кінь і полковник Мрозовицький (пізнавали його по малиновому шлику), хрипло вигукуючи, завертав тих, які затрясли штанями. В тумані й кіпоті люди губили шик, тратили голови, мало хто знав, де саме ворог. Тільки дзвінкий голос срібних сурем і віватування щоразу ближчали. Пани вже перейшли річку, вийшли на цей берег, здобули греблю, на цілій лінії глухо обвіщали козацькі набати відступ.

— Майстроньку, ви ж це?..

Піший корсунець, що біг з купою, важко дихаючи, кидаючи геть від себе важкі мушкети й вилки, перевів дух.

— Веремія, мості магістре… нехай Бог милує… Найгірший рекгедіц… то ж пізнав Транквіліонус Римша Марсову охоту… до самої смертоньки заректися б… Мужества мойого й так не оцінять…

Римша плакав ревними сльозами. Плакав, мов дитина. Але не зі страху, бо таки був у доброму вогні, а з гніву. Аж трясся, аж хапав себе руками за голову.

— То невже-таки дамося отак пресобачим панам, магістре? Невже-таки й покотимось?..

По зм’ятій, поритій ядрами отаві тісними шерегами йшли на лінію хмурі охотні сотні Гловацького. Сам полковник вів їх, зійшовши з коня. З пагорків збігали охотники, приведені Височаном, заходили за полк Гловацького. Рославець ще не бачив таких: чорняві височенні велети, в кожушках і червоних штанях, із бартками[531] й містерно різьбленими рушницями, йшли гуцули — відсіч панові Богданові з Карпатських гір. Дударі грали їм на дудах, ішли, мов на весілля, леґені, а клином за ними, непроглядною купою, валило Височанове поспільство з-над Дністра й Покуття.

— Звичайна то річ, — під’їхав до Рославця тонкоусий Самійло Зорка, гетьманський підписок, — фортуна змінна, а будеш бачити, вашмосте, що Марс не погнівався з нами…

— Ляжемо, товариство, а не посоромимось, — над’їхав Морозенко, виринув з туману на білому фарі (забито вже три під ним), з-під шлика аж мокре, вщерть чорне обличчя, тільки ще грають молоді очі, не гаснути їм, — тільки витхніть[532] діти мої, тільки перемініть руку…

— З Морозенком умремо!.. — вигукнув Римша, але полковник вже мчав далі. Від Чорноти бігли вістовці: трудно вже стояти, вже на п’ятому ряді січа, беруться ляхи; Богун вистріляв останні патрони в закопі, що під вільшаником, — просив секурсу; там нечаївці стримували грудьми гусарію…

Набати гули.

Польська піхота, прорвавшись на греблю, відбігала в боки й стрибала в опустілі шанці, греблею ж прорвалась їзда, бачив Рославець — найвибираніша з сенаторських і панянських хоругв. Навіть проти того блідого сонця, зовсім заволоченого хмарами, яскріли, палали нагрудні зерцала, срібні заборола шишаків, мигтіли барвисті крила за плечима у вершників, фуркотіли багрові прапорці… Реґіментар показував на пилявецький замочок. Прорвуться хіба й ці, розколють до решти лінію, зіб’ють із усього поля…

Набати гули.

І раптом стало тихо.

У молодому березнячку, де притулилась братія з розірваної канцелярії (одна частина була біля гетьмана, на сусідньому пагорку), а між ними й Рославець, посипалось дрібне листя. Щойно смальнула сюди лядська бомба. І всі, кого лиш бачив Рославець довкруги себе, заніміли. Але либонь не від тієї бомби. Знімовніло знічев’я усе поле. Низько-низько постелились дими й тумани. Стало видніше. Поле посвітліло, хмари швидко-швидко розсувались, кублились, роздавались. Завмер десь у польських горлах тріумфальний рик.

Наусами не дзвеніли коні. Так і потах у закопах і палісадах дзвякіт криці, що зайшла на крицю. Круто осадив коня вістовець з правого крила, з-під Бурляєвого пірнача, молодий, стріп’ями колету лиш прикритий, у бою вщерть посічений Михайло Стеткевич. Застиг чорнокрилець, ширяючи над бойовищем.

Рославець глянув праворуч. Із заплющеними очима, зовсім недалеко від нього, в оточенні панцерних кінно стояв пан Богдан-Зіновій. Як не спостеріг його чвалу. Либонь, що лиш з’їхав із пагорка.

У цій чорній опанчі бачив його вчора; той самий вишневий жупан, і так важко сидів вершник у сідлі, зовсім простий вершник, не блиснув би за поясом гетьманський шестопер. Страшно загострилось та і схудло його обличчя, аж зсіріло, кам’яне, запале. З очима, накритими важкими повіками, видавався мертвим, аж лячним. Ворушив устами, може, й молився. Може, й важив, зсунувши над орлім гострим носом густі брови. Міг видаватись не лиш Рославцеві людиною в одчаю, в останній ницості, в сумніві, що розпанахував груди, шматував серце, труїв мозок. Може, хотів би припасти цим землистим лицем з закритими мертвими очима до землі й не хотіти нічого — тільки смерті, тільки забуття. Рославцеві здалося, що над ним, разом із крицевими хмарами, що зударялись беззгучно там, у піднебессі, минаються тисячі літ. А це була одна найкоротша мить. Хмельницький відкрив очі. Засвітився. Озирнув усіх — тих, що були біля нього й оподалік, далі, ще дальше — скрізь — у вільшанику, на пагорках, в диму, у шанцях, на возах, у таборі… кінних, піших… Посміхнувся. І зійшов з коня. Узяв до руки шаблю.

Тоді не знав і Рославець, коли й він опинився в лаві, й звідусіль ішли, бігли лави, і купи, і люди, й обпалені обличчя коло нього, й чорні гриви гуцулів, і м’ята отава під постолом, і брязк бердиша, і пошук гетьманської корогви, і гудючість тулумбасів і литавр, і худі в’язи якогось хлоп’яти, що бігло, рвалось наперед, й вереск Римші, який взявся звідкись побіч і біг з ним, і храп здибленого коня, і швидкий віддих мовчазних людей за цим, і напереді крик, і далі — по всьому полі, що осяялось, розриваючи опар, рокіт і гул морської сивої хвилі…

Старий корсунець зосереджено обривав патрони з берендійки, що висіла через плече, набивав довге дуло мушкета. Гуцул широкої кості, з чорним чубом, що прилип до спітнілого чола, знімав свистючий топір… Донець з кучмою волосся під шапкою з позументом, із скуйовдженою бородою, біг з ґанджаром у зубах, сказав би хто — реготався, так вишкірився… гехкав тучний запорожець, шаблею тнучи з плеча… мигтів шолом німецького рейтара — вузьке щуряче обличчя, обросле сірою щетиною… рапіра висовгувалась, мов жало…

Ґанджари, бердиші,