Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Геть від мене! – сказав він здушеним голосом. – Забирайся швидше… поки… я…

Гай не затримувався, щоб почути кінець фрази.

Коли Ланнон Гіканус вийшов із Сета з особистою охороною в двісті вояків, Гай дивився, як він віддаляється, з мурів гарнізону і відчував холод остраху, самотній тепер і вразливий без ласки царя.

Гай спостерігав, як невеличкий похідний загін проходив між рядами легіону, й бачив, що Ланнон, убраний лише в легку туніку, ішов із непокритою головою, і його волосся у ранковому світлі сонця світилося, як сигнальний вогонь. Зброєносці супроводжували його в шоломах і нагрудниках, із луками, мечами та метальними списами. Його пігмей, начальник полювання, бушмен Ксаї, не відставав від Ланнона ні на крок; він повсюди супроводжував царя, наче тінь.

Легіон проводжав Ланнона вітальними криками, їхні голоси відлунювали від крутих берегів долини, й Ланнон вийшов у браму. Він був вищий за тих, хто оточував його, усміхнений, гордий і вродливий.

Він подивився вгору, побачив Гая на мурі – і його усміх на мить змінив розлючений погляд; знехтувавши невпевнений жест привітання Гая, він вийшов крізь браму й звернув на дорогу, яка вела на південь у гірський прохід і через пагорби до серединного царства.

Гай дивився, доки ліс заховав царя від його зору, а тоді відвернувся й відчув себе дуже самотнім. Він спустився з муру й пішов туди, де цар рабів помирав на ложі із сухої соломи у власному наметі Гая.

У дедалі спекотнішому повітрі ранку запах від його рани скидався на згірклий смердючий дух лихоманкових боліт або зогнилих трупів.

Одна зі старих рабинь обмила його тіло, щоб збити гарячку. Вона підняла голову, коли увійшов Гай, й у відповідь на його запитання похитала головою. Гай присів навпочіпки біля матраца й доторкнувся до шкіри царя рабів. Вона була гаряча й суха, й Манатассі стогнав у маренні.

– Пошли когось по наглядача рабів, – роздратовано наказав Гай. – Нехай він розіб’є ці ланцюги.

Було дивно бачити, як лихоманка з’їдає чорне тіло на величезному скелеті, бачити, як кістки випинають під шкірою, як стягується обличчя, а шкіра змінює колір від блискучого чорного з пурпуровим відтінком до сухого, запилюжено сірого.

Рана в його паху, гаряча й тверда, розпухла, покрилася струпом, який дуже погано пахнув і з якого повільно витікав зелено-жовтий гній. Здавалося, що з кожною годиною цар рабів тримається за життя дедалі слабше, його тіло стає чимраз гарячішим, рана розпухає до стиснутого чоловічого кулака.

Пополудні другого дня Гай покинув табір сам-один і видерся на одну з високих вершин на крутому схилі долини, де він міг побути насамоті зі своїм богом. Тут, у долині великої річки, присутність бога сонця здавалася всюдисущою, а його зазвичай приязна прихильність була наполегливою й деспотичною. Здавалося, він заповнює все небо і б’є променями по землі, як молот коваля б’є по ковадлу.

Гай проспівав молитву зустрічі, але зробив це досить неуважно, недбало промурмотівши останні рядки, бо він був сердитий на богів і хотів, щоб вони знали про його невдоволення.

– Великий Ваале, – він пропустив найквітчастіші титули й відразу перейшов до головної теми свого протесту, – догоджаючи твоєму очевидному бажанню, я врятував чоловіка, якого ти помітив своїми знаками. І хоч я не маю наміру ані нарікати на твої мотиви, ані ставити їх під сумнів, проте ти повинен знати, що то було не таке легке завдання. Я мусив піти на неабиякі жертви. Я погіршив ставлення царя до верховного жерця Ваала – я думаю не про себе, природно, а лише про мій вплив як твого представника й слуги. Те, що ослаблює мене, ослаблює поклоніння богам.

Гай промовив ці слова таким тоном, який, безперечно, мав привернути їхню увагу, й був дуже задоволений собою. Він відчував, що його претензії цілком обґрунтовані, настав час дещо донести до свідомості богів і розтлумачити їм, що й вони мають деякі обов’язки перед людьми.

– Ти давно знаєш, що жоден твій наказ не важкий для виконання, хоч би який тягар ти накладав на мене, я з радістю підставляю під нього плечі, бо я завжди переконаний у твоїй мудрості та в мудрості твоїх намірів.

Гай зробив паузу, щоб перевести дух, і замислився. Він був сердитий, але він не повинен дозволяти, щоб гнів зривався з його язика. Він образив царя, тож ліпше йому не ображати і бога. Він швидко пом’якшив свої завершальні слова:

– Проте у справі позначеного твоїм знаком варвара я не маю такої певності. Я врятував його ціною великих зусиль, але навіщо? Невже ти вважаєш, що він повинен тепер померти?

Гай зробив ще одну паузу, даючи богові час усвідомити свою логіку.

– Я тепер прошу тебе з усім притаманним мені смиренням… – Гай додав до своєї промови ложку меду: – з усім смиренням, щоб ти зробив свої наміри зрозумілими для свого завжди уважного й завжди слухняного слуги.

Гай знову зробив паузу, чи може він наважитися застосувати сильніші слова? Він вирішив, що цього робити не слід, і натомість простяг обидві руки до сонячного знака й заспівав хвалу Ваалові з усім умінням і красою, на які був спроможний. Звук його голосу, що тремтів і розбуджував солодкий біль у жаркому повітрі пустелі, яке перехоплювало дух, був достатнім, щоб примусити богів плакати, й, коли остання чиста нота завмерла в гарячому повітрі, Гай спустився в табір і бронзовою бритвою розітнув пухлину в лоні царя рабів. Манатассі зойкнув від болю навіть у стані марення, коли з рани бризнула отрута, густа, жовта й смердюча. Гай поставив на відкриту рану припарку зі звареного зерна, замотаного у клапоть тканини, облитої окропом, щоб вона висмоктала отруту.

Надвечір Манатассі вже не лихоманило, й він поринув у виснажений, але природний сон. Гай стояв над ним, усміхаючись і радісно киваючи головою. Він відчував, що йому вдалося завоювати цього велетня, який опинився в такому скрутному становищі, видерти його з чорної пащі смерті завдяки молитві та зусиллям. Його опанувала тепла гордість власництва, й, коли стара рабиня принесла йому повну чашу доброго зенґзького вина, Гай підняв її на честь сонного велетня.

– Боги віддали тебе мені. Ти мій. Відтепер ти житимеш під моєю протекцією,