Читати книгу - "Емма"

як Гаррієт їх набувала. Її прийдешній від'їзд на роботу залишав мало часу для тих мешканців Гайбері, які бажали зробити їй якусь добру послугу, — тож таке бажання виникло і в Емми. Ніколи раніше не було їй так соромно за свою колишню непривітність; і тепер ту ж саму людину, яку вона стільки місяців ігнорувала, Емма готова була щедро осипати всілякими виявами поваги і співчуття. Вона хотіла принести їй хоч якусь користь; продемонструвати, як високо цінує її товариство та виявити послужливість і ввічливість. Емма вирішила будь-що умовити її приїхати на день до Гартфілда. Щоб спонукати її до цього, вона надіслала їй записку. На це запрошення відповіли відмовою, причому в словесній формі. «Міс Ферфакс почувається надто погано, щоб писати», — а коли того ж ранку до Гартфілда завітав містер Перрі, то виявилося, що Джейн не бажає нікого приймати взагалі, — хоча він і зайшов до неї супроти її волі, — і що сильний головний біль та нервова лихоманка, від яких вона страждає, змушують його сумніватись у її здатності виїхати до місіс Смоллрідж у зазначений час. Схоже було, що здоров'я її наразі розладналося повністю — абсолютно зник апетит — і хоча не було ніяких тривожних симптомів легеневого захворювання, котре можна було вважати спадковим у їхній родині, все одно містер Перрі сильно за неї хвилювався. Він вважав, що на її долю випробувань випало більше, ніж вона могла витримати, і вона сама це відчувала, хоча й не бажала визнавати. Схоже було, що у неї нервовий зрив. Містер Перрі не міг не зазначити, що її теперішня домівка була несприятлива для людини, хворої на нервовий розлад, — Джейн змушена була завжди перебувати в одній і тій самій кімнаті — а такого, на його думку, не мало бути — до того ж її тітонька, незважаючи на те, що вона його давня приятелька, не є найкращим компаньйоном для хворої з такими симптомами. Її турбота й увага сумніву не підлягають; навпаки — вони є надмірними. Він побоювався, що ці турбота й увага більше шкодять міс Ферфакс, ніж допомагають. Емма слухала його з величезним співчуттям; її збентеження зростало; потім почала швидко міркувати, що корисного вона може зробити в цій ситуації. Забрати її — хоч на годину або дві — від тітки, забезпечити переміну місця та повітря, спокійно і розважливо поговорити з нею, нехай лише годину чи дві — і то це пішло б їй на користь. Тож наступного ранку Емма знову їй написала, висловлюючись якомога делікатніше, що вона зайде за нею каретою в будь-яку зручну для Джейн годину, зазначивши, що містер Перрі твердо переконаний у корисності таких прогулянок для своєї пацієнтки. Відповідь містилася ось у такій короткій фразі: «Міс Ферфакс дуже втішена і вдячна, але для будь-яких прогулянок почувається надто погано».

Еммі подумалося, що її послання заслуговувало на кращу відповідь; але безглуздо було суперечити записці, тремтливий почерк якої так виразно демонстрував небажання, тому вона подумала тільки про те, як би найліпшим чином подолати це небажання приймати допомогу і з'являтися на люди. Тож усупереч такій відповіді вона послала за каретою і поїхала до місіс Бейтс, сподіваючись, що це спонукає Джейн приєднатися до неї — але надаремне; міс Бейтс підійшла до дверцят карети, уся з себе — сама чемність, вона з готовністю погодилася з тією думкою, що свіже повітря стало би хворій у великій пригоді, усе це міс Бейтс обіцяла переказати Джейн — але марно. Міс Бейтс довелося повернутися ні з чим; ніякі умовляння Джейн слухати не хотіла — здається, що від самої пропозиції кудись поїхати їй стало ще гірше. Емма хотіла побачитися з нею, щоб самій спробувати її переконати, але не встигла вона натякнути на таке бажання, як міс Бейтс дала зрозуміти, що пообіцяла своїй племінниці ні під яким виглядом не пускати до неї міс Вудхаус. «Мабуть, і справді бідолашна Джейн нікого й близько не хоче бачити — зовсім нікого, може, хіба що тільки дозволить пустити до себе місіс Елтон, і місіс Коул на цьому наполягала, і місіс Перрі також — але окрім них, Джейн і справді нікого не бажає бачити».

Емма воліла, щоб її не ставили на одну дошку з усякими там місіс Елтон, місіс Перрі та місіс Коул, які пролізуть у будь-яку шпарину; не хотіла вона також, аби для неї робився якийсь виняток, тож скорилась і тільки й зробила, що поцікавилась у міс Бейтс апетитом і дієтою її племінниці, котрій вона так хотіла допомогти. Стосовно цього сердешна міс Бейтс була дуже засмученою та дуже балакучою: Джейн не їсть майже нічого, хоча містер Перрі порекомендував поживну їжу; але все, що вони їй тільки не пропонували — а з такими турботливими сусідами їм усього вистачає, — видається їй несмачним.

Діставшись додому, Емма відразу ж покликала економку, щоб та пошукала в комірчині чого-небудь смачного; і незабаром міс Бейтс надіслали певну кількість арроруту якості надзвичайно високої, супроводжувану запискою з дружніми запевненнями. Через півгодини аррорут повернули в супроводі численних подяк з боку міс Бейтс, бо «бідолашна Джейн не заспокоїлася, доки його не відіслали назад; вона не їсть такого, більше того — вона наполягала, щоб переказали, що їй нічого не потрібно».

Коли трохи згодом Еммі розповіли, що бачили, як Джейн Ферфакс прогулювалася луками віддалік від Гайбері того ж дня, коли під приводом нездужання вона так безапеляційно відмовилася проїхатися з нею в кареті, у неї вже не залишилося ніяких сумнівів. Склавши докупи все побачене й почуте, вона зрозуміла, що Джейн рішуче налаштувалася не приймати ніяких послуг саме від неї. Їй стало сумно, дуже сумно. Їй було неймовірно гірко за людину, незавидне становище якої здавалося ще гіркішим від такої дратівливості, непослідовності дій і явної неадекватності можливостей. Емму глибоко пригнічувало те, що так бездумно погребували її щирими почуттями і визнали недостойною бути подругою; але її втішало те, що наміри її були щирими та добрими, те, що вона могла сказати собі: якби містер Найтлі був утаємничений в усі її спроби допомогти Джейн Ферфакс чи навіть заглянути їй у душу, то він не побачив би там нічого такого, за що їй можна було б дорікнути.

Розділ 10

Якось уранці, приблизно через десять днів після смерті місіс Черчілль, Емму покликав донизу містер Вестон, котрий «не міг і п'яти хвилин зачекати і хотів перемовитися саме з нею». Він зустрів її на вході до передпокою і,