Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

* * *

Після смерті наступниці Петра Катерини І (1727) Найвища Таємна Рада, опікунський орган при імператорі-немовляті Петрі II, зважаючи на перспективу наближення російсько-турецької війни, змінила політику щодо України з метою приласкания тамошнего народа.[52] Контроль за Гетьманатом знову передавався з відання Сенату до Колегії закордонних справ, Малоросійську колегію скасовували, а 1 жовтня 1727 р. в Глухові, в урочистій обстановці з дотриманням давніх церемоній був обраний на гетьманство 70-літній миргородський полковник Данило Апостол. Невдовзі після виборів він поїхав до Москви на коронацію юного імператора, везучи з собою петицію про повернення давніх вольностей. Відповіддю на неї стали так звані Рішительні статті 1728 р., котрі не повертали Україні вольностей, однак запроваджували м'якший варіант підлеглості, ніж той, що його нав'язав Петро І через Малоросійську колегію. Так, гетьман у військовому плані й надалі підлягав російському командуванню, проте цивільний резидент, який мав невідлучно перебувати при ньому, отримував функції не міністра з розпорядчими повноваженнями, а радника. Генеральну старшину і полковників, обраних козацькими верхами, затверджував імператор, однак у віданні гетьмана залишалося призначення старшини нижчої ланки – він добирав її особисто. Реорганізований Генеральний суд віднині мусив складатися з трьох українців і трьох росіян, проте президентом його був гетьман, а юридичною підставою діяльності – малоросійські права. Аналогічний подвійний контроль запроваджувався і за скарбницею, для чого встановлювалися пости двох генеральних підскарбіїв – українця та росіянина.

Данило Апостол, маневруючи між цими химерно роздвоєними владними структурами, проявив себе далекоглядним і обачливим політиком. За його недовгого гетьманування (він помер у січні 1734 р.) вдалося започаткувати (а частково й здійснити) ряд практичних заходів по налагодженню розхитаної реформами Петра І економіки. Зокрема, між 1729–1731 рр. було проведене Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія поземельного фонду Гетьманської України, яка дала змогу розібратися в цій занедбаній ділянці господарства. Тоді ж Апостолові, першому з-поміж гетьманів, вдалося навести порядок у фінансових справах, встановивши точний бюджет видатків центральної адміністрації, який покривався за рахунок вивозного мита (ввізне, згідно з Рішительними статтями, передавалося до російської казни).

З 1728 р. під головуванням генерального судді Івана Борзни почала діяти кодифікаційна комісія з 12 осіб, що мала узгодити в єдиному зводі усі правові нововведення (які de facto під назвою військових обичаїв увійшли в побут України з часів Хмельниччини) зі старими юридичними кодексами карного та цивільного права. До них належали Литовський Статут, чинна в Україні редакція законів міського (маґдебурзького) права "Саксон", а також книга коментарів до останньої Бартоломея Троїцького – "Порядок прав міських" (пор. розд. III, § 1–2). Кодифікаційна комісія зобов'язувалась подбати і про переклади статей, які б увійшли до укладеного ними зводу, з польської мови на українську (втім, було б надто сміливо назвати мову вищих канцелярій Гетьманату "українською": вона являла собою курйозний суржик книжної староукраїнської з діловою російською, хоча в практиці канцелярій нижчого рівня побутувала мова, наближена до розмовної).

Забігаючи наперед, варто додати, що кодифікаційна комісія, створена Данилом Апостолом, пережила його самого, аж у 1744 р. передавши на розгляд Сенату укладений нею звід з 30 розділів і 1716 артикулів, причому 1043 (!) з них базувалися на Литовському Статуті.[53] Акт цей виявився запізнілим: на той час Сенат уже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства. Тож спершу малоросійські права були заморожені в канцелярії Сенату, далі (1756 та 1766 рр.) їх пробували використати в рамках передбачуваної загальноімперської кодифікації, а 1807 р. навіть поклали в основу нового законопроекту під назвою "Собрание малороссийских прав" (в силу політичних обставин він теж не був запроваджений у життя). Втім, це не перешкодило малоросійським правам діяти de facto [54] навіть після ліквідації Гетьманату. Офіційна відміна місцевих правових особливостей збіглася аж з встановленням у губерніях Лівобережної України, згідно з імператорським указом 1843 р., загальних норм судочинства на підставі Зводу законів Російської імперії (на Правобережжі дія Литовського Статуту була припинена сенатським указом 1840 р.).

* * *

Після смерті Данила Апостола (1734) вибори нового гетьмана знову були загальмовані, а владні повноваження передано Правлінню Гетьманського Уряду – дещо пом'якшеному варіантові Малоросійської колегії. Офіційно цей захід оголошувався тимчасовим, а за секретною інструкцією тодішньої імператриці Анни Іоанівни – остаточним; ще одна таємна інструкція рекомендувала поширювати чутки, ніби головною причиною податкових тягарів простолюду був гетьман, тож ліквідація його влади принесе полегшення.

Правління складалося з шістьох осіб – трьох росіян з-поміж найвищих чинів дислокованої на території Гетьманату армії і трьох українців – генерального судді, генерального осавула і генерального підскарбія. У практичний діяльності Правлінню належало керуватися Рішительними статтями 1728 р., а на засіданнях, згідно з імператорським розпорядженням, сидіти довкола столу в равенстве – офіцерам навпроти старшини. На цьому, щоправда, равенство і закінчувалося, бо реально правили Україною керівники російської трійки – спершу кн. Шаховськой, далі кн. Борятинський та ін. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. необмеженими повноваженнями був наділений також фельдмаршал Мініх, головнокомандувач російської армії, дислокованої на території Гетьманату і Слобожанщини. Певний час він навіть клопотався, щоб йому передали ці землі у спадкову власність як герцогство, трактуючи українські автономні порядки з підкресленим презирством. Наприклад, коли Генеральний суд розв'язав суперечку Мініха з родиною Маркевичів не на його користь, він, не добираючи дипломатичних висловів:

кричал на судей Генерального суда за решенное дело… и угрожал им словами, что таких-де судей повесить или, бив кнутом, сослать в Сибирь, а о правах говорил, что шельма писал, а каналия судил…

Проте, здавалось би, вже приреченому Гетьманатові судилося ще раз пережити смугу надій. На цей раз причиною став не великодержавний розрахунок, а романтична пригода і сентимент нової імператриці Єлизавети Петрівни (1741–1762), таємно одруженої з простим козаком із с. Лемеші на Чернігівщині Олексієм Розумовським (1709–1771). За красивий голос і гарну поставу Олексій серед інших парубчаків був узятий до придворної капели (впродовж XVIII ст. мода на українських музик у Петербурзі не переводилася), і там зійшовся з Єлизаветою, тоді ще царівною. У 1744 р. імператриця здійснила подорож на батьківщину графа