Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 159
Перейти на сторінку:
сидіти в ординаторській, Голоюх знову рушив на вихід. А зі сходів у коридор хірургії заходила — не те слово — «запливала» бабуня, яка обіцяла привести двох донорів. Просто від дверей бабця кинулася до нього:

— Лікарю, я встигла?

— На щастя — так. Де ваші донори?

— Зараз... — вона змовницьки озирнулася і невідомо для чого потягла його до ординаторської.

— Не зрозумів, куди ви? — здивувався Тарас. — Давайте ваших донорів і бігом йдемо до поліклініки, бо все закінчується.

Але бабуня, похапцем заскочивши до ординаторської і переконавшись, що там нікого немає, поставила на його стіл сумку, витягнула з якоїсь глибинної кишені дводоларову купюру і простягнула лікарю.

— До чого тут це? — запитав він.

— Усіх обійшла вчора, — клялася бабуня, — дехто має доляри, але щоб два — ніхто. Кажуть, дуже рідко буває.

— Бабуню! — Голоюх мало не заволав із відчаю. — Ви що, зовсім без пам'яті? Я ж вам казав — «донори», а ви мені долари! Ви що, не розумієте: донори — це люди, які кров здають! Я для чого все вам вчора пояснював? Навіщо мені ваших два долари? Якщо сьогодні ніхто не здасть, то завтра мені й двадцять не допоможуть!

Він приліпив банкноту до столу перед бабцею, яка розгублено кліпала очима, і побіг до поліклініки.

***

Зал принишк. Доповідь завідуючого відділом переливання справила гнітюче враження. І тепер усі уявляли, що видасть зараз головний.

— Дійсно, — сказав Лабо після паузи, загрозливо насунувшись на стіл, — досягнення наші із дня в день усе вищі та вищі. Просто диву даєшся! Навіть не знаю, з кого починати. Ну, напевно, все-таки з хірургії... Найповажніша служба... Оперуємо, лікуємо... Донорів дати не можемо. Та що казати — сам завідуючий прекрасний приклад подає. Ілля Петрович — один донор. Солідно. Завхірургією. Так, один донор. Звучить. І колеги від нього не відстають. Олег Вікторович, який у нас уже півроку впроваджує прогресивні харківські технології, круто оперує. Імідж у районі — не менш ніж професорський...

Олег лише посміхнувся у вуса, слухаючи це.

— ...Також один донор. Хворі йдуть, донорів дати не можемо. Браво. Голоюх...

Тарас лише приречено підвів очі до стелі.

— ...Ну, це ж навіть незручно дати більше, ніж старші колеги. Я розумію, солідарність... Також один донор.

Тарас подивився здивовано. Він навіть опустив кінчики губів і несамохіть озирнувся.

— ...А ось Петро Петрович приємно здивував. Так. Шість донорів. Отже, можемо, коли схочемо!

Савчук скромно опустив очі у підлогу, мало не зашарівшись.

***

А за годину всі троє схилилися у відділенні переливання крові над столом із розкладеними аркушами паперу. Там сьогодні панували тиша та спокій. Медсестра розклала перед ними аркуші, по яких вони вивчали списки учорашніх донорів.

— Ось, — сказав Медвідь, зупинивши свій палець на якомусь рядку, — глянь, двоє з агрохімії. Цікаво... на Савчука записані.

— Ну, може він їх десь... Знайшов, зліва...— припустив Тарас. — О! А ось глянь! Дорожний! Двоє... Що? Також на Савчука? Це що — рекет?

— Зараз... — пробурмотів Ілля, — зараз я влаштую цьому «підприємцю»... Ні, краще офіційно, в кабінеті. І з головним!

— А от звідки в мене донор?— несподівано згадав Голоюх.— Ану... дивись... якийсь Веприк, не працюючий... Не знаю такого...

— Ну, а ваша медсестра хіба не приводила? — озвалася сестричка з відділу переливання, яка стояла поруч. — Вона вже на кінець дня тут товклася з якимось. Уже закривати збиралися, а вона привела.

Але тут, наче буревій, до приміщення увірвалася Оксана Євстахіївна.

— Привіт, хлопчики, — сказала вона, навіть не глянувши на хірургів. — Ану дайте мені...

Вона протиснулася до столу і почала водити пальцем по списках, бурмочучи собі під ніс:

— Як це так? Такі люди не підводять... У мене донька начальника РТП родила! Троє мали прийти, а здав лише один. Ну ось! Усі троє... Що? А чому двоє на Савчука?!

— Схоже, цей діяч усіх переполовинив... — зауважив Тарас. — Цікаво, чому в нього тільки шість?

Євстахіївна дихала часто та глибоко, а обличчя її вкривалося червоними плямами.

— Ну, все, — сказала вона. — Зараз я зарию цього кидалу...

І вона рішуче попрямувала на вихід.

— Ідемо, — смикнувся Голоюх.

— Пізно, — з жалем промовив Ілля. — Там вже не буде кого добивати — ні з головним, ні без.

— Рятувати! — вигукнув Тарас. — Вона ж його, придурка, дійсно зариє! Знайшов, кого кидати...

І вони чкурнули слідом за нею.

***

Голоюх увійшов до кабінету й сів писати. З перев'язочної визирнула Валентина.

— О, доктор... А ви що, і по обіді сидітимете? Замість Савчука?

— Вважай, немає більше твого Савчука, — пробурмотів Тарас.

— Чого це мого? — обурилася вона. — І як це... немає? У якому значені?

— У прямому. Його саме зараз Євстахіївна добиває.

— За що?

— За день донора, — відповів Голоюх. — До речі, а звідки взявся мій донор? Ти нікого не приводила? Я маю на увазі — за власною ініціативою?

— Дуже мені треба... — скривилася вона. — День донора — ваш головний біль, а в мене свого вистачає.

— А наші з переливання кажуть, що ти там товклася.

— Я по своїх справах.

— Ну, гаразд, — погодився Голоюх. — Однаково дякую. Добре, хоч сама здавати не додумалася.

— Доктор! — вигукнула вона, театрально округлюючі густо нафарбовані очі. — Ви що, гадаєте, в мене зовсім шарабани поїхали?

***

Після повороту з траси дорога значно погіршилася. Вона стала вузькою, горбатою та не надто рівною, але машин на ній не було.

Тож червона «шістка» йшла, практично не знижуючи швидкості. Машина м'яко підскакувала на ямах, від чого у салоні відчувалися лише глухі поштовхи й шурхіт шин по камінні.

Ліда, спершись на спинку сидіння, щасливо та замріяно спостерігала осінній пейзаж. Несподівано вона нахилилася уперед і, показуючи пальцем, сказала:

— А ось і мій будинок видно! Он, третій дах, поруч із блискучим!

— Бачу, — відповів Беженар.

Машина заїхала до села і зупинилася біля зеленої огорожі. Ліда відчинила дверцята.

— А може, все ж таки зайдете, Валентине Івановичу... га? Пообідаємо.

— Ні, Лід очко. Я ж казав тобі — незручно.

— Ну, добре, — відповіла вона. — Дякую. Дорога була надзвичайно приємною. То я принесу речі, так?

— Звичайно, тягни все,

1 ... 117 118 119 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"