Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Дайте мені й іншим, святий отче, відповідь на таке питання, — не вгамовується Капустін — Христос народився на Різдво. А воскресав скільки разів? Числа й дні щороку Пасхи різні. Скільки ж разів він на рік воскресав?

Івлєв йорзається, щось сердито пихтить, але виразного й зрозумілого пояснення дати не може. Капустін же, задоволений що прилюдно загнав у глухий кут «колегу», продовжує й далі насміхатися з Івлєва...

А той тільки нервово хреститься й примовляє:

— Не ворогуй на брата свого в серці своєму, картай провину брата свого й не понесеш за нього гріха. Не будеш мститися й не будеш ненавидіти синів народу свого, але люби ближнього свого.

Оговтавшись, після невеликої паузи, зібравшись із думками, Івлєв переходить у наступ:

— Але якщо Бога не має, то не існує й Диявола. Тоді сліди й діяння диявольські звідки взялися? Як він бентежить тебе, ворог істини, цар темряви! Уже й молитви змусив забути, відучив і від улюблених псалмів.

І ніби підсумовуючи цю полеміку, відповідає на насмішки свого опонента завченими колись рядками з Біблії:

— Усякий, що взявся за плуг й озирається назад, не надається для царства небесного.

Сусіди Івана — це зеки, з якими його ще не зводила доля. Знайомиться з ненцем. Важко встановити скільки йому років, але він ще молодий, наївний, добродушний, хоч і освічений, але життєвого досвіду йому бракує. На роботу не ходить, нога в нього крива, болить. Хоч і погано розмовляє російською, але зрозуміти можна. Скільки в його розмовах любові до рідного краю! Для нього тундра в усі пори року справжнісінький рай. Особливо красива вона, за його словами, узимку:

— Море снігу. Уночі місяць сяє. Олені мчать по безмежному просторі тундри. Мороз... під нартами скрипить сніг і вітер курить обличчя... Ось де краса!

Що то значить рідний край! Терерко навіть вірші йому читає, яких той, звичайно, не розуміє. Івану жаль його, він так мало пожив на світі, а вже отримав десять років за зв'язки з дядьком, який був шаманом.

А ось сусід Щибук сидить за те, що начебто ображав радянський уряд і Сталіна. У всіх просить поради, щось усім радить, сам у навколишніх шукає ласки, уваги й співчуття. У минулому він адвокат, тут його звуть Щибуква. За фахом багато знає, дає кожному поради, але сам у свої ж слова не вірить. Коли заперечують якесь його твердження, він доказує з плачем, шморгає носом, витираючи кулаком сльози. На перший погляд, він морально хворий, але коли спокійний, мислить здраво.

Коли в бараці після вечері всі втихомирюються, молодий хлопець, років двадцяти, стає в куток біля дверей і починає ходити по невеликому колу, з складеними за спиною руками. Ходить із годину мовчки. Це Гриша Бацаца, він зовсім сліпий. Якось розбалакалися:

— Нас було троє братів при матері, я найменший. Брати одружилися, мати померла, а що ж мені робити? Залишився я темний сам, брати допомогали, хто чим міг, їхні дружини готували мені їжу й усе в хаті робили. Потім перестали, бо життя настало сутужне. Борошно добували в ступах і жорнах. От брати й змайстрували мені млинок, якого я рухав ногами. Люди приходили молоти й розраховувалися зі мною якоюсь жменею зерна. Я інколи нарікав на свою гірку долю, тож хтось і доніс, що начебто я агітую проти Радянської влади. Ось тепер, як стає на душі гірко, ходжу по колу, як колись із млинком і заспокоююся, не журюся.

У бараці багато дивних людей із цікавими й трагічними долями. Вечорами збираються гуртом і обговорюють табірні новини. Сходяться й донощики, але зеки їх знають і тим немає чого доносити «кумові». Основний донощик тут був Гапоненко, але його якось уночі задушили в ліжку.

Ще снігу немає. Івана призначили бригадиром бригади, яка ходить на лісопильний завод. У ній дванадцять осіб «ворогів народу», по шість жінок і чоловіків. Переносять обрізки й обаполи з-під пилок у розпилочному цеху до люків і скидають униз, у двір.

Почали роботу в такій тісноті, що повернутися ніде було, усе було захаращено обрізками, обаполами, корою. За дві зміни все прибрали, вимили підлогу. Бригаді пишуть по 200% виробленої норми.

Через кілька днів їх повели на добре встаткований новий лісопильний завод. Тепер бригада постійно працює в нічну зміну. Обрізки з деревини січуться на щепу, яка використовується при виготовленні паперу. Зеки її перекладають на транспортер, а той уже доставляє на січкарню. У цеху такий страшенний шум, що спілкування можливе лише при допомозі жестів.

Зима 1940 року сніжна. Кілька бригад ходять очищати вулиці від снігу на лісобіржі й скидають його в болото. Дехто вкладає штабелі. Лісоматеріал надходить із лісопильних заводів, а тут його лісовози розвозять по сортах. Подають колоди й вручну, а важкі бруси — машинами.

Яких тільки робіт не доводиться робити? Жодного дня не обходиться без сокири, лопати, лома, палки й кайла, не зважаючи, що це колонія для слабосильних інвалідів. Та все ж у цій колонії є хоч можливість почитати книжку, бо є вихідні. Відколи Іван тут живе, його моральний стан значно поліпшився.