Читати книгу - "На скрижалях історії"

Напередодні 1941 року, годині о дванадцятій ночі, у бараці — обшук. Вохровці перетрусили всі манатки, відібрали шматки паперу, листи, конверти, олівці, голки, залізні ложки й усе, що на їх думку могло б слугувати зброєю. Одібрали в Івана зошита-щоденника, якого той беріг, як зіницю ока, а цієї ночі запхав у черевик під нарами. Це вже вдруге його спіткало таке лихо, напевно його нотаткам така ж доля, як і йому самому. Через цю оказію викликають до оперуповноваженого.

У Талагах чекав прийому вісім діб, харчувався на кухні й допомагав кухарю, там же й спав. І ось він, нарешті, став перед очі Грязнова, оперуповноваженого по Кулойському табору:

— Ви Харченко?

— Так, я.

— Це ваш зошит?

— Так, мій.

— Поясніть мені ось ці слова, — він тицьнув пальцем у зошит. Іван переклав на російську мову, тоді Грязнов каже:

— Щоб писати що-небудь тут, у таборі, потрібно мати дозвіл від Наркома внутрішніх справ, я дозволити писати вам не маю права.

І віддав зошита, Іван тут же перервав його й кинув у грубку.

Грязнов, очевидно, пом'якшав, посвітлішав і запитав чи має Іван сім'ю.

— Так, був одружений, мав дітей. Відтепер не знаю, де дружина й діти. Вона виходила заміж, — відповів Іван.

Грязнов каже:

— Я знаю, де ваша дружина, вона недалеко звідси, у Мурманску працює.

Іван поцікавився:

— Вона чиясь дружина тепер?

Грязнов посміхнувся:

— Так, наполовину...

— Значить дітей залишила, чоловіка забула, а сама веде вільне життя. Тоді адреса її мені без потреби, хай собі живе, вона більше мені не дружина.

Розмова їх закінчилася. Життя давно вже звелося нанівець. Удари злої долі Іван відчуває як цегельний віл батога. У таборі його направили в бригаду Войнаревського, яка обслуговує лісобіржу. У основному працюють на формуванні штабелів, інколи на вишині чотириповерхового будинку. Вибираються наверх і злазять усередині штабеля, десь у кутку. Нерідко доводиться навантажувати чужоземні пароплави лісоматеріалом, тоді бригаду викликають і вночі.

Весна завжди бажана, особливо зекам. Бригада Войнаревського вантажить на баржу шпали. Іван і ще кілька чоловік укладають їх. Зненацька зверху впустили шпалу й закричали:

— Бережись!

Відскочити він не встиг... Шпала одним кінцем угатила його по ступні. Ліва нога вже давно його не слухалася, а тепер і зовсім перестала. Ступня страшенно розпухла, Войнаревський викликав по телефону лікаря. Приїхала одноконкою лікарка Марія Борисівна, приклала снігу, який ще був у кутку баржі й повезла його в табір. Дали милицю, бо зовсім не може ступити на ногу. Лікарка констатує:

— У вас тріщина в кістці, нога повинна бути в повному спокої.

У лікарні Іван не лежить, ходити далеко не доводиться: до вітрини з газетою, до їдальні, а також до репродуктора. В основному читає Пушкіна, Жуковського, Толстого. Сучасна література в бібліотеці відсутня, а за українську й мови не йдеться. Коли б не ці книжки, можна було б і зовсім розуму позбутися. Земляки всі розпорошилися по тайзі.

Так зустрів літо 1941 року. Нога трохи поправилася, шкутильгає з ціпком. Уже більше тижня чомусь не вивішують газету, зняли й репродуктора. Напевне, у світі щось діється, а що саме, ніхто не знає. Усі губляться в здогадках, напевно в державі відбулися якісь серйозні зміни. Про це дізнатися важко. Приїхали з Архангельська візники з продуктами й знайомий безконвойник Самохвалов по секрету повідомив:

— Іде війна з Німеччиною, їх танки вже під Житомиром і вся ця могутня армада наближається до Києва.

Ця зненацька звістка ніби довбнею по грудях торохнула й блискавично рознеслася по всьому табору. Тільки й чути:

— Війна! Німці вже під Києвом!

Іван пише заяву: «Наркому Воєнмору Ворошилову. Прошу послати мене на фронт. Краще життя своє покладу на полі бою за Батьківщину, на передовій, ніж за колючим дротом, без користі снидіти».

Він певен, що заяву його з табору не випустили, бо відповіді ні від кого так і не отримав. Увечері того ж дня сусід із верхньої полиці, німець Біргер із колоністів, почав його переконувати:

— Коли німці візьмуть Київ, то нас тут тримати не будуть.

Помітно, що радість із нього, пре аж через край. Іван відрубав:

— Не лізь до мене із своїми прогнозами, дай мені спокій, без тебе тошно!

Але цей куций німчик продовжує базікати своє. Не стерпів Іван, згарячу стягнув його додолу й давай товкти, як собака куфайку, приказуючи:

— Якщо ти не закриєш зараз же своє хайло, то до ранку лапті сплетеш!

А інші підтримали:

— Фашистська морда недобита!

Тепер уже гуртом наштовхали німцю ще й під ребра. Той із переляку дременув до вахтерів:

— Рятуйте! Убивають!

Викликали Івана. Розтлумачив усе як є й порадив німця від них ізолювати, бо йому не дадуть дожити до ранку. Біргера від них забрали.