Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Як воно там на фронті, що буде із сім'єю, коли німець захопить територію, де проживають рідні?

Найбільше це тривожить білорусів і українців, бо фашисти, як чума, посунули в Україну, загарбавши Білорусію. З України листів не одержує ніхто — там лютий ворог, фашистська чума. Як усе перевернулося відколи вони в неволі! І зараз їх особисте щастя вже на другому плані, усі думають про те нещастя, яке звалилося на всю країну, кожний би волів бути на передовій, щоб захистити свою сім'ю, свій край від фашистської навали.

Вечорами після роботи в них точиться гостра полеміка.

— Чому Робітничо-селянська Червона Армія допустила ворога так далеко на нашу землю, — задається питанням Іван.

— Де ж наші полководці — Якір, Тухачевський, Блюхер, Єгоров й інші, які громили білих генералів у громадянську? — Обізвався Войнаревський.

— А там, де й ми, а, може, і глибше, — висловив свою здогадку хтось із верхньої полиці. Дехто каже:

— Сталін, як головнокомандуючий, розгубився, бо не має військової освіти.

Але дійсної причини ніхто не знає. Той же голос зверху продовжує:

— Ось побачите винні скоро знайдуться й повісять на них усі промахи в ході підготовки до війни.

Багато ще було балачок... А Іван пригадав того командарма, якого привезли до них у вагони на станції в Києві. Скільки таких як він потрапило за колючий дріт, скільки їх стало «ворогами народу»?

У колонії знову вивішують на вітрину газету й з неї відомо, що відбувається на фронтах і як живе країна. Якось у вихідний день показали кінокартину «Партизани в степах України». Вона справила на всіх незабутнє враження, дехто плакав. Відколи вони в неволі, ще не доводилося дивитися кіно, а ще в картині все таке рідне, знайоме до сліз і показано, що народ піднявся на боротьбу з фашистами. Тепер по всіх таборах вивішують газети й зеки слухають радіо.

Івана знову призначили бригадиром на лісопильний завод. У його бригаді ті самі люди. Ходять у нічну зміну. Уже зима. Дорогою інколи зустрічають двох жінок, які завжди на них пильно вдивляються. Якось вони вручили Іванові верчик у газеті, конвойний запитав:

— Що там у пакунку?

Йому відповіли:

— Дещо з продуктів.

На заводі розділили між усіма членами бригади м'які ще гарячі оладки. Такі випадки трапляються вже не перший раз.

У заводі сталися великі зміни в штаті й в цехах, багатьох робітників мобілізували на фронт. Робочі місця, на яких раніше працювали чоловіки, тепер зайняли жінки. Якось звернулася до Івана українською мовою одна незнайома дівчина. Він здивувався й запитав:

— Ви звідки родом?

Я з села Баландине, Кам'янського району, Кіровоградської області.

— То ми ж із вами земляки, ще й близькі сусіди! Бо моє село Вербівка, того ж району й тієї області що й Баландине.

Іван зрадів землячці Марії Голубовій. Вона розповідає про свою долю:

— Батьків розкуркулили. Мене з ними сюди ще маленькою колись привезли. Тато й мама загибіли десь тут у тайзі, а я живу сама в Архангельську.

Тепер Іван може дещо дістати з заводського буфету за гроші через землячку Марію Голубову, бо зекам туди не дозволяють заходити.

Коли упала серед двору авіабомба, усі вгляділи, що скло з вікон посипалося, а самого звуку розриву через страшенний шум і гуркіт роботи заводу не чули. Другу бомбу фашистський пілот скинути не зміг. Зенітна батарея так сипонула в небо, що літак, рятуючись, почав утікати на Фінляндію. Але не долетів, десь пірнув у море.

Зекам показали бомбосховище, збудоване робітниками заводу, укріплене тюками целюлозного паперу в кілька ярусів.

Іван живе в таборі при лісобіржі, ходить із бригадою на лісопильний завод у нічну зміну. Незвично спати вдень, сон нетривкий, утома не залишає тіла. У його бригаді є дві дружини великих полководців. Вони вдвох про щось перешіптуються й частенько плачуть.

Почався 1942 рік. Що діється в світі зеки не знають. Ті, хто на фронті, і ті, хто в тилу, працюють із максимальною віддачею. А Іван і багато таких, як він, гибіють за колючим дротом, на фронті користі з них було б значно більше. Але що ж вдієш, вони раби, ними послуговуються як невільниками, як господар тягловою худобою.

Він благає начальство, щоб бригаді дали перепочинок, перевели на денну зміну. Урешті змилувалися й посилають бригаду в денну зміну на вапнякові печі, які недалеко від лісопильних заводів. Ходить бригада захолусною вулицею на берег Північної Двіни. У високому обривистому березі викопано в землі випалювальні печі. Їх завантажують сирцем-вапняком, який зеки підвозять вагонетками вручну. Печі розтоплюють знизу й доглядають вільняшки-спеціалісти. Палять у печах товстими