Читати книгу - "На скрижалях історії"

У щілинах між камінням, інколи печуть картоплю. А на Півночі, та ще й узимку, її дістати дуже важко. Назбирали її десятків зо три, ідучи раненько на роботу. Картопля лежала рядочком уздовж шляху в одлежалому снігу. Уже на роботі поділили її між усіма порівну.

Іван впевнений, що це спеціально для них роблять ті дві жінки, що виносять їм гарячі оладки й в душі дякує небайдужим і милосердним людям. Картоплі в таборі не дають, а зекам без картоплі, як і без хліба життя не миле. Що є смачнішого на світі за картоплю, спечену так, як пекли вони колись хлопчаками у вербівському степу, пасучи домашню худобу. У неволі вона ще смачніша, бо всередині аж хрустить і нагадує домівку й Україну.

Спливають дні. Промайнула й весна 1942 року. Хвора нога знову вклала Івана в ліжко. Тепер його відправили до центральної лікарні в Талагу. Цей табір розташований не так далеко від Архангельська. Тут лікарня встаткована задовільно, навіть бараки освітлюються. На його ліжку матрац із сіна, така ж і подушка, вона дуже шурхотить під вухом. Санітар зек Товпинець приніс ковдру й спитав:

— Ваше прізвище, ім'я, по батькові?

— Харченко Іван Борисович, — назвався він, а санітар записав у книжці.

Іван познайомився з хворими та з заведеними тут порядками. Головним лікарем виявився давній знайомий Шігіман. Упізнав і Корбаля, якого пелагра перетворила на кістяк. За ним лежить Нужний, теж кістяк, обтягнений шкірою. На цьому знайомство й скінчилось, бо надійшла ніч і хворі вкладалися так, аби поменше турбувати сусідів і санітарів.

Барак-лікарня нічим не відрізняється від інших, хіба що тим, що замість двоповерхових нар стоять залізні ліжка. Санітар Товпинець дав Івану місце в ряду пелагриків. У другому ряду стоять ліжка цинготників, а всього в бараці понад півсотні осіб. Цинготники в основному ходячі. Думав Іван, що і йому там знайдеться місце в їх ряду, бо стоять вільні ліжка. Аж ні. У бараці санітар повний господар, йому ніхто не суперечить, а він цим зловживає.

За тривалий час перебування за колючим дротом зеки звикнися з грубим поводженням із ними під час роботи, а от у лікарні таке ставлення до страждань людських до глибини душі ображає.

Санітар Товпинець — ставленик лікаря Шігімана, тому в бараці й паразитує так самовпевнено. Уночі спить міцним сном, на виклики хворих не реагує. На ніч сюди приходить ще один санітар-помічник, але обидва міцно сплять. Помічником санітара відомий Івану зек Дзусько. Є тут фельдшер, але вона працює лише вдень і в справи санітара не втручається.

Уранці Товпинець роздає кип'яток і пайки хліба. Кип'яток наливає кожному хворому в особисту посудину. Хліб роздає згідно з розпорядком. У зека є віра, коли на день є пайка хліба, значить цей день він ще протягне. Пайки видаються однаково всім хворим.

Хліб цінується на вагу золота. Чай має бути хоч не заварений, але з цукром. Товпинець цукор у грудочках роздає кожному на руки, при цьому пайку безнадійно хворих затримує в себе, хліб також, бо ці хворі проти нього нічого не можуть удіяти. Усе це він забирає собі, а потім ділиться з Шігіманом. Санітар підніс Іванові пайку хліба засохлу, пом'яту, мабуть давньої роздачі, а той не змовчав:

— Чому пайка суха, давня? Дайте мені свіжу!

Товпинець зі злістю відповів:

— Бери те, що дають, однак подохнеш.

Іван узяв пайку хліба й каже:

— Ну давай і таку, покажу її кому слід... Побачать, як ти шахраєшь.

Санітар налетів на Івана, як шуліка:

— Поверни хліб назад!

Але не на того напав... Іван здорового ногою так підгилив шахрая, що той далеко загуркотів від ліжка. Звісно, цей жлоб не сподівався, що хворий може таке уткнути. Головне він не знав, що це не пелегрик, думав, що в хворого сил не вистачить йому протидіяти. Боротьба за існування за законами тайги проявляється в найрізноманітних формах і проявах.

Після «чаю» санітар оголосив:

— Усім знаходитися на своїх місцях, буде обхід головного лікаря.

Сподівалися на Шігімана, але прийшла молода лікарка. Хворі принишкли як заворожені, очікуючи якогось дива, від цієї стрункої, вродливої жінки.

Іван сів на ліжку, спустивши ноги додолу. Лікарка глянула на нього й вони впізнали одне одного, бо були знайомі ще на Окуньках.

— Харченко? — усміхаючись питає вона з грузинським акцентом.

— Так, Ганна Сабошвілі.

— У вас пелагра?

— Ні, не пелагра. Ще й досі болить нога й щось трохи серце барахлить, у цей ряд мене поклали помилково. А у санітара Товпинця відношення до цих хворих, як до приречених. Ось погляньте, який хліб він видав мені сьогодні.

І показавши їй суху пайку, продовжив:

— Я за себе, ще можу поки що сам постояти, та мені жаль он тих нещасних, вони ж безсилі боротися з цим шакалом.

Лікарка завірила Івана:

— Зробимо по-іншому. Вас, Харченко,