Читати книгу - "На скрижалях історії"

Вона підійшла до Козлітіна й запитала:

— Давно ви тут лежите?

Той слабким голосом відповів:

— Дуже давно. Мені скоро вже туди, на бугор, звідки не повертаються.

— Викиньте це з голови. Потрібно боротися за життя, — заспокоює вона його.

— Немає вже сил боротися, кінець... хочу, щоб вислухали мене наостанок, — і перемагаючи слабкість, пожалівся:

— Приїжджала до мене сюди дочка на побачення. Вона одна в мене на всьому білому світі залишилася, їй чотирнадцять років. Просилася, стояла під ворітьми табору, тужила..., і їй, сироті, побачення зі мною не дозволили, я тоді ще не такий хворий був...

Що ж це за нелюди такі? Це людоїди, людомори, вурдалаки...

— Не дивуйтеся, Козлітін, такий наказ, а вони виконавці. Така нам випала доля невільників, — тихо відказала лікарка Сабошвілі.

Дочка Козлітіна писала в листі батькові про її гірке сирітське життя. Іван читаючи того листа, плакав, така доля спіткала і його дітей. Дав Козлітін Івану чисту листівку, просить написати дочці: «Помер ваш тато в чужому краї, не забувайте його нещасного». А він каже:

— Цензура такої листівки не пропустить.

Просить Іван лікарку:

— Може ви візьмете, та десь укинете її в цивільний поштовий ящик, то може й дійде.

Написав листівку й вручив лікарці Сабошвілі:

— Це від Козлітіна, дочці.

Вона взяла й пообіцяла при нагоді переслати за адресою.

Лікарка продовжує огляд хворих, а її помічниця занотовує всі призначення для пелагриків. Іван того й не знав, що вона йому приписала вигрівання електролампочками. Ось і останній хворий Бутник, колишній нарком сільського господарства України. Він хоче лікарці щось сказати, але не вистачає сили звестися на лікті і йому допомогла фельдшерка. Немічним голосом він благає:

— Сестричко! Чи не можна прогнати звідси санітара Товпинця. Нехай дасть можливість хоч померти спокійно. Він нас вважає приреченими й на кожному кроці знущається. А лікар Шігіман йому потурає, сам такий. Аби ви тільки знали, як страшно помирати на чужині, далеко від рідного краю.

Передихнувши, додав:

— Не знатимуть діти й дружина, де могила... де зітліють мої кістки... Зариють у цій дикій тайзі...

І заплакав ридма, пекучими слізьми. Потім, не витираючи їх, продовжив:

— Коли б хоч знати, за що така напасть? Краще один раз раптова смерть, ніж переживати безупинний жах кожного дня. Загинув би на полі бою, захищаючи Вітчизну, тоді б... Тут умирають мільйони дурно, без зиску, а скільки може було б героїв, а так... скільки просилося на фронт, не відпускають. Хто ці люди, де вони? Чого вони такі бездушні?

Знесилений тривалою розмовою, бухнувся задихаючись, на солом'яну подушку. Лікарка заспокоює, обіцяє вилікувати, а також уладнати проблему з санітаром.

Івана перевели в ряд цинготиків. Тут хворі трохи рухливіші, виходять на свіже повітря. Зеки різних національностей і мова тут різна, густо перемішана колоритними акцентами, особливо кавказькими й азіатськими. Деякі й взагалі не розуміють російську мову. Після вечері ведуть гутірки про домашнє життя, але завжди чомусь усе зводиться до їжі. Як кажуть, голодній кумі хліб на умі. Одного вечора підсів і він до гурту, де молодий зек доказував якомусь діду:

— Лев Толстой і його ідейна лінія в творчості відіграють величезну роль як у російській, так і у всесвітній літературі.

Рябчич до арешту працював в управлінні лісового господарства Білорусії, а хто цей дід із сиво-бурою широкою бородою й гострим поглядом, ким був на волі, не второпати. Але по всьому видно, що звиклий до того, щоб йому покорялися й не перечили:

— Я не визнаю ніякої ролі Толстого, ні в російській, ні в світовій літературі. До того ж його відлучили від церкви.

Відтепер зразу стало зрозуміло, хто цей чоловік. Рябчич нагадав дідові:

— Пам'ятайте про святу інквізицію, от із вас вийшов би затятий інквізитор.

Івановий сусід по ліжку Лушпайка своєю цапиною борідкою схожий на українських опереточних дячків, при цьому аж охнув і покрутив головою:

— Як же так! Ти, молодик, суперечиш проти такого старого, та це ж тобі, не хто-небудь, а сам московський єпископ Морозов!

Івану стало смішно й він теж приєднався до суперечки:

— У цьому таборі немає поділу по титулах і рангах, усі одним миром мазані, чи ти єпископ, чи нарком, чи скотар із тундри.

І запитав Лушпайку:

— Ви випадково не дяком на волі були?

Той із гордістю заявив, що був псаломщиком.

Таки вгадав Іван, дивлячись на його опереточну фізіономію.

Невдовзі з'явився в них новий санітар Атаров Мина Ісаєвич, з Кавказу, рухливий дідок у літах, з сивенькою борідкою клином, знайомий Івану. Прийняв майно від Товпинця й зажила лікарня за новими порядками. Стало тепло в бараці, цукру на руки не роздають, чай став солодким, баланда смачнішою, а хліб на пайки видають усім завжди свіжий.

Уночі помічник санітара не спить і знаходиться разом із хворими, до кожного відношення чемне й співчутливе. При вранішньому обході лікаря завжди буває Мина Ісаєвич. Старанно занотовує все, що стосується його обов'язків і всі приписи хворим.