Читати книгу - "На скрижалях історії"

Урешті стало все так, як бажалося Бутникові й усім іншим хворим. Тільки от ні Бутника, ні Корбаля, ні Нужного вже немає на своїх місцях, вони перебралися туди, звідки ніхто вже не повертається. Ніколи не дочекаються їх матері, дружини й діти. Навіть не знатимуть, де і в якій землі їх зарили. Нащадкам і голову не буде де схилити...

Надворі люта зима, почався 1943 рік. Що діється на фронтах, у державі й навіть навколо них, зеки не знають. Газет не читають, радіо не слухають, листів із дому не отримують, а про інші новини їх ніхто не сповіщає. Кожен замкнувся в собі й живе лише надією. Іванова нога й поперек дозволяють ходити по палаті з палицею. Він благає лікарку:

— Виписуйте вже мене звідси.

А вона остужує його поривання:

— Випишу вас після закінчення процедур електричних ванн.

Скоро три тижні, як він їх приймає. У скорім часі попрощався з лікарнею й начальник УРЧ направив його до бригадира ложкарного цеху:

— Підеш робити ложки для армії.

Праця не важка, але потребує певних навичок. За тиждень освоїв кілька виробничих процесів. Бригадир, зек-білорус Якимович, відразу помітив Іванову майстерність і доручив вирізання ложок різцем — це тут основна робота. Цього нехитрого ремесла Івана навчив ще батько. У приміщенні тепло, працюють роздягненими. Через усю кімнату простягається жерстяна труба, по якій проходить тепло з чавунної груби, над нею в сітці сушаться ложки, після чого їх шліфують.

Робота подобається, уже виконує її на 150-200%. На кухні, крім баланди, дають за це ще й преміальне блюдо солону рибу по талону, а інколи лапшу чи кашу, а головне — 1,2 кг хліба. Цього цілком вистачає, уже не голодує, як раніше, настрій покращав.

Якось під час одержання обіду молодий урка вихопив з Іванових рук мисочку з кашею, але він міцно притримав нахабу за руку. Упійманий сподівався отримати удар і захистився вільною рукою, але Іван не забрав мисочки, а натомість звернувся до нього по-людськи:

— Не треба красти, щоб угамувати голод. Є кращий вихід. Приходь на роботу в ложкарний цех, там тепло, робота не важка, а за неї матимеш досить хліба й обід кращий за баланду. Доїдай пайку, а мисочку принесеш у мій барак.

За п'ятнадцять хвилин молодий урка повернувся й запитав:

— Можна зі мною завтра на роботу вийдуть ще двоє?

Іван завірив, що можна, бо не вистачає ще кількох робітників.

На ранок уже три молоді вурки працюють у цеху. Бригадир Якимович навчає, що і як робити:

— Двоє пиляють березові чурки точного розміру, третій коле їх на дві рівні половинки.

Робота хлопцям сподобалась, невдовзі всім трьом видали спецодяг, вони повмивалися й стали чистенькими, а Іванова душа радіє за своїх підопічних. Вони зовсім змінились, повеселішали. А в нього в думках: «Як же там десь в Україні мої синочки Олесь і Валерій?».

Щоденно Іван має справу з усіма зеками, що працюють у ложкарному цеху, бо це його обов'язки як інструктора по виробництву ложок.

Його підопічні: Шумигай Іван, Шевцов Афонька, Топтунов Вася перейшли жити до нього в барак. Днювальний старий Верба відразу попередив:

— Ви, хлопці, ведіть себе, як люди, бо інакше може спалахнути скандал. До цього часу, бог крив, нічого ні в кого не зникало, усе лежить на своїх місцях.

— Ми, громадянин днювальний, уже не босота, так що не бійтесь за нас, — відповів Шумигай за всіх трьох, — хоча оно Васька виглядає тонким, дзвінким і прозорим, але по торбах не полізе, у нас є тепер що хавати.

Хлопці ведуть себе пристойно, навіть не чути матюків від них. Тож на молоді характери навколишнє оточення таки має вплив. Їм тепер довіряють у ложкарному цеху і в бараці політичних, а вони цьому щиро раді.

У середині березня зекам у неділю дали вихідний. Таке трапляється раз чи два на три місяці. Повертаються з лазні з Іваном усі, хто працює в ложкарному цеху. Старий учитель із Полтавщини Бобрицький зупинився й показує рукою на березу, яка стоїть біля сусідського бараку. Усі глипнули в той бік. Там на гілці сидить звичайнісінький горобець і завзято цвірінчить.

Усі звернули увагу на цього рідкісного гостя, адже за п'ять років неволі в цій тайзі, у таборах не доводилося бачити не лише горобця, а й інших птахів, як це бувало вдома. Усі радо вітають горобчика, бо зраділи йому, як найдорожчому гостеві. А Дзусько скинув шапку, низько вклонився й мовив:

— Здрастуй, братка, звідкіля прилетів до нас, сябро? Коли з Білорусії, то розкажи нам, що там роблять фашисти?

І втер скупу чоловічу сльозу.

Іван певен, що в кожного, хто бачив горобчика, виникла така ж туга за рідним краєм, тихим родинним життям. Чомусь у таких випадках перед очима спливає образ дружини то веселий, то сумний, ніби вона плаче. У перші дні заслання на Півночі, на лісоповалі в дикій тайзі, коли дивився на березовий стовбур, зразу відшукував з-поміж чорно-білих плям на корі її образ. Так ось і зараз на стовбурі берези проявився такий же образ у сльозах.

Не знає, чому воно так, але найчастіше таке примарюється йому на березі.

Найвірогідніше тому,