Читати книгу - "Чужинець на чужій землі"

Але йому нічого іншого не залишалося. У цьому було протиріччя, перетин, вибір. Завдяки вибору дух зростає.

Він розмірковував над тим, чи схвалила б Джилл, якби він обрав іншу дію — без марнування їжі?

Ні, він ґрокнув, що до наказу Джилл входив і цей варіант.

У цей момент він керувався людськими генами, сформованими марсіанською думкою, і ніколи не зміг би бути жодним з них. Він завершив ступінь свого розвитку, вибухнув і перестав бути пташеням. Лише самотня неприкаяність визначеного вільного вибору була тоді з ним, а з нею — і марсіанська ясність для того, щоб охопити, вшанувати, смакувати її гіркоту та прийняти наслідки. З трагічною радістю він знав, що цей вибір був його, а не Джилл. Його водний брат міг навчити, порадити, направити, проте вибір не поширювався на двох. Це була «власність» без будь-якої можливості продажу, дарунку, навіть гіпотетичного; власник та власність ґрокнулися цілісно і невіддільно. Його вічністю була дія, яку він обрав на перетині кривих.

Тепер він знав себе як особистість; він був вільний ґрокати — навіть ближче до своїх братів — і поглинати, не відпускаючи. Чесність із собою була, є і буде завжди. Майк припинив вшановувати всі особистості своїх братів — тих, потрійних, на Марсі, і цілісних, і відділених; і кількох обраних на Землі; і поки що невідомі йому сили потрійного існування на Землі, які чекають на нього, щоб поглинути та вшанувати їх зараз, коли він так довго чекав, щоб ґрокнути і вшанувати себе.

Майк залишався у трансі; було так багато усього, щоб ґрокнути, — втрачені кінці, шматочки й частини, які потрібно було скласти докупи і припасувати у свій шаблон розвитку. Це все, що він бачив і чув, коли був у Храмі Архангела Фостера (де зіткнувся не лише з кривою перетину, коли вони з Дігбі опинилися наодинці); те, чому Єпископ сенатор Бун змусив його бути обережним, не налякавши його; чому міс Доун Ардент смакувала, як водний брат, коли не була ним; текстуру та запах божественного, що його він ґрокнув не повністю у стрибанні вниз і вгору та криках...

Збережена розмова Джубала тривожила найбільше; Джубалові слова занепокоїли його сильніше від інших дрібниць; він вивчав їх дуже ретельно, порівнював з тим, чого його вчили пташеням, докладаючи чималих зусиль, щоб поєднати ці дві мови, — ту, якою він думав, й ту, якою навчився говорити, і поступово вчився думати цілеспрямовано. Людське слово «церква», яке знову й знову з'являлося серед слів Джубала, було для нього особливо вузлуватим і важким; не існувало жодної марсіанської ідеї, яку б можна було з нею співставити, — якщо тільки не брати слова «церква», «поклоніння», «Бог» та «паства», а також багато інших слів, і не прирівняти їх усі врешті-решт до одного-єдиного слова, яке він знав упродовж всього свого розвитку-очікування... А потім незграбно повернути ідею в англійську мову в тій фразі, яку відхилили (проте, кожен по-різному) Джубал, Махмуд та Дігбі.

«Ти є Бог». Він наблизився до розуміння цього в англійській, хоча ніколи не мав прозорої неминучості марсіанської ідеї, яка стояла за цим. Подумки він промовляв англійське речення та марсіанське слово і відчував ближче ґрокання. Повторюючи це як буддист, який повторює одну тезу щодо лотоса, він безтурботно тонув у нірвані.

Незадовго до півночі він пришвидшив своє серце, відновив нормальне дихання, перевірив контрольні характеристики тіла, зрозумів, що все в порядку, розпрямився і сів. Духовно втомлений, зараз він відчував світло, радість та чистий розум — і був готовий впоратися з безліччю дій, які, він бачив, очікували на нього.

Він відчув щенячу потребу товариства — майже таку ж сильну, як потреба спокою перед цим. Майк вийшов у коридор на другому поверсі, де із захватом зіткнувся з водним братом.

— Привіт!

— О. Привіт, Майку. Боже, ти виглядаєш бадьорим.

— Почуваюся гарно. Де всі?

— Всі, окрім нас з тобою, сплять, — тому говори тихіше. Бен зі Стінкі поїхали додому годину тому, і всі інші почали розходитися по ліжках.

— О, — Майк був розчарований тим, що Махмуд поїхав; він хотів пояснити йому своє нове ґрокання. Проте він зробить це, коли побачить його наступного разу.

— Мені теж потрібно поспати, — просто захотілося перекусити. Ти голодний?

— Я? Звісно, я голодний!

— Добре. Мав би бути — ти ж пропустив вечерю. Ходімо, я знаю, де тут дещиця холодної курки. Поглянемо, що там іще.

Вони спустилися вниз і щедро наповнили тацю.

— Ходімо надвір — там доволі тепло.

— Гарна ідея, — погодився Майк.

— Достатньо тепло, щоб поплавати, якщо ми захочемо... Це справжнє індіанське літо. Секунду — я увімкну світло.

— Не переймайся, — відповів Майк. — Я понесу тацю, я бачу, — вони всі знали, що він міг бачити майже у цілковитій темряві. Джубал говорив, що його винятковий нічний зір, який, можливо, був наслідком тих умов, в яких він виріс, — і Майк ґрокнув, що це була правда. Але він також ґрокнув й те, що у цьому було дещо більше; це прийомні батьки навчили його бачити.

Ніч була незвично тепла. Йому було б комфортно навіть роздягнутому на вершині гори Еверест, — проте Майк знав, що його водні брати дуже чутливі до змін температури та тиску; він завжди був уважним до їхніх слабкостей, відтоді як про них дізнався. Проте він з нетерпінням очікував снігу — щоб самому побачити ті крихітні кристалики води життя, кожна з яких, як він читав, є унікальною і неповторною; і пройтися босоніж; і викачатися в снігу.

У той момент він був задоволений незвично теплою осінньою ніччю — та ще більше радів компанії водного брата.

— Добре, неси тацю. Я увімкну лише підводні вогні. Цього вистачить, щоб поїсти.

— Добре, — Майкові подобалося світло, що підіймалося з-під води; це було божественно, прекрасно, навіть попри те, що він міг обійтися і без цього.

Вони розташувалися біля басейну, потім лягли горілиць на траву і дивилися на зірки.

— Майку, там Марс. Це Марс, чи ні? Чи це Антарес?

— Це Марс.

— Майку? Що вони роблять на Марсі?

Він довго вагався; питання було надто об'ємним, щоб пояснити його бідною англійською.

— На боці до горизонту — Південній півкулі — зараз весна; навчають рослин рости.

— «Навчають рости»?

Він ледь помітно вагався.

— Ларрі навчає рослини рости кожного дня. Я йому допомагав. Але мій народ, —